Home Blog

Від книгозбірні графа Попова до сьогодення: історія бібліотечної справи на Решетилівщині

0

Історія розвитку бібліотечної справи на Решетилівщині говорить, що найпершою у Решетилівці була доволі велика бібліотека графа Василя Степановича Попова — очільника військово похідної канцелярії князя Г.О.Потьомкіна Таврійського, таємного радника при імператриці Катерині ІІ та імператорах Павлі І і Олександрі І. Розкриваємо тему у нашому матеріалі на сайті poltava.one.

Унікальна графська книгозбірня

Кажуть, його розкішний маєток у Решетилівці, де ні в чому собі не відмовляв цей військовий і державний діяч,  займав 9 тисяч десятин землі. Дійсному статському радникові В.С.Попову у 1786 Катерина ІІ подарувала Решетилівку, а разом з нею і кріпаків. Перлиною його решетилівського маєтку був двоповерховий палац у ранньо-класичному стилі з 25 залами та прекрасний садово-парковий ансамбль, який вартий окремої розповіді і про відпочинок у якому ходили легенди. 

Тож Попов мав унікальну бібліотеку, яка налічувала 20 тис. одиниць бібліотечного та архівного фондів російською та іноземними мовами. Серед них — цінні стародруки, договори, рукописи, які стали основою університетських книгозбірень Одеси, Києва та Санкт-Петербурга. За даними Решетилівської міської бібліотеки імені О.М.Дмитренка Решетилівської міської ради,  у першій чверті ХІХ ст. до фонду бібліотеки маєтку Попова увійшла частина бібліотеки князя  Потьомкіна. За словами мандрівника П. Савіньїна, там містилося чимало дорогоцінних дописів. Серед них  історія кн. Курбського, Казанського царства,  митний устав (1751 р.), 1 200 назв петровських видань, друкованих творів ХVІІ ст, зібрання карт, планів і близько тисячі книг  іноземними мовами.

Нині на місці маєтку розташовуються території фізкультурно-оздоровчого реабілітаційно-відновлювального комплексу “Колос”, автостанція та маслозавод…

Від бібліотек народних і колгоспних до централізованих 

Появі сільських народних бібліотек на Решетилівщині посприяло введення інституту земства. Бібліотечні заклади здебільшого і діяли у земських приміщеннях та церковно-приходських школах. Так, бібліотеки для вчителів та учнів існували при всіх 32 земських і 15 церковно-приходських школах  Решетилівщини, що перебували у віданні Полтавського земства. Наприклад, 1897 року відкрилася народна публічна бібліотека у селі Сухорабівка на 1 716 книг.

У Решетилівці бібліотека-читальня відчинилася 8 травня 1896 року в будинку “Комітету піклування про народну тверезість”. Наступного року нагляд за бібліотекою доручили  священнику Архангело-Михайлівської церкви Євгенію Яценку, а бібліотекарем була Клавдія Сокальська. У закладі було 749 книг. 1903 року попечитель бібліотеки на 760 екземплярів — М.М.Шелінгер, бібліотекар М.А.Буркуна. 

На початку ХХ століття  за сприяння Полтавського  товариства грамотності активно відкривають книжкові склади. Вони стали джерелами постачання літератури в фонди народних бібліотек. На 1 січня 1914 го в Полтавському повіті  було 20 відділень книжкового складу, з них 6 на Решетилівщині — у селах Демидівка, Дмитренки, Братешки,  Плоске та 2 у Решетилівці. За даними “Клірової книги Полтавської єпархії”  на 1902 рік кожна з 18 церков на території нинішньої Решетилівщини мала бібліотеку.

Найбільшою книгарнею та архівом відзначалася Успенська церква, збудована за кошти Митрополита Київського і Галицького А.Могилевського. Зокрема там були два рідкісні Євангелія московського друку 1748 року (пожертвуване Іваном Шолудьком 1749 р.) і пожертвуване невідомим 1759 року.

Фото:  Граф В.С.Попов.

Після приходу до влади Центральної Ради 1917 року в Решетилівці запрацювало товариство “Просвіта” з власною книгозбірнею. Воно допомагало і тутешнім бібліотекам підручниками для учнів і популярною літературою для читачів різного віку.

1923 року для дозвілля молоді відкрито сільбуд, а при ньому й бібліотеку. До війни за роки радянської влади на Решетилівщині діяли  2 районні, 4 сільські бібліотеки і 9 хат-читалень. 

1932 року при райбібліотеці організовано 33 пересувні бібліотеки, які навідувалися у бригади колгоспів. Бібліотекарі (комсомольці та молодь) проводили читання вголос, спілкувалися з трудівниками та організовували інші заходи. Однією з кращих була Шкурупіївська бібліотека (колгосп ім. Фурманова, бібліотекар А.Д.Пилипенко). 

1948 року через великий потяг колгоспників до освіти і читання, районна бібліотека не могла обслужити все бажаюче населення. Виникла необхідність створювати бібліотеки в кожному колгоспі. Згодом так і зробили, і в бібліотеки найбільше линула молодь. 1948 р. користувачі прочитали більше 35-ти з половиною тисяч книг. 

Цього ж року в Решетилівці відкрили дитячу бібліотеку, завідувала нею М.Д.Сердюк. Книжковий фонд, штат працівників і користувачів закладу дуже швидко ширився. Запрацював при ньому ще й дитячий драматичний гурток. А 1957 районну бібліотеку для дорослих очолила Г.Сулима. Читачів тут теж добряче прибувало, тривали популярні тоді читання в голос, спільні обговорення, літературні вечори на колгоспних фермах, тракторних бригадах, промислових підприємствах…

1958 року, щоб залучити ще більший читацький контингент, заклади освіти і культури Решетилівщини провели естафету культури. Якщо за 1957 рік додалося 14 603 читачі, то  то за 8 місяців 1958-го — більше 13 тисяч. 

На 1960 рік на Решетилівщині діяли 2 районні, 32 сільських та клубних, 24 шкільних, 7 профспілкових та інших бібліотек.

1964 року до 150-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка Решетилівська районна бібліотека отримала ювілейну медаль (відзнака не збереглася). 

Директорами Решетилівської ЦРБ надалі були: Н.М.Строкова, Т.А.Горбач, Л.М.Барбінова, Т.В.Мошинець.

У кінці 70-х держбібліотеки об’єднали в централізовані бібліотечні системи, очолювані центральними закладами.  1978 процес торкнувся й Решетилівської ЦБС (директор на той час Г.П.Боряк). Заклад мав кілька відділів і 30 сільських бібліотек-філіалів, які обслуговували 96 населених пунктів. Фонд Решетилівської ЦБС становив  більше 316 тисяч екземплярів, а у філіалах — до 242 тисяч.

З роками фонди розширювалися. Наприклад, 1993 року система бібліотек включала 400 тисяч книг, зокрема районна бібліотека 50 тисяч, а ще тут були грамофонні платівки, магнітофонні записи і діафільми… 

Сьогодення книжкових “храмів”

Бібліотечна мережа продовжує виконувати свою важливу місію, хоча вже в умовах новітнього часу і пройшовши новітні реструктуризаційні зміни. З 1 квітня 2018 року рішенням сесії 7-го скликання (19 позачергова сесія) Решетилівської районної ради, Решетилівську районну бібліотеку було передано із спільної власності територіальних громад району у комунальну власність Решетилівської територіальної громади. Вже 27 червня 2018 року рішенням 8-ої сесії сьомого скликання Решетилівської ради було утворено Решетилівську центральну міську бібліотеку Решетилівської міської ради.

А рішенням 3-ої позачергової сесії 8-го скликання Решетилівської міської ради від 27 січня 2021 року Решетилівській міській центральній бібліотеці присвоєно ім’я шанованого письменника-земляка Олексія Максимовича Дмитренка із встановлення меморіальної дошки на фасаді ЦКД “Оберіг”, де діє заклад (бібліотека  розташована у центрі міста Решетилівка на першому поверсі центру культури і дозвілля, де займає площу  близько 700 кв.м.). 

За словами нинішнього директора Наталії Денисенко, Решетилівська центральна міська бібліотека – це комп’ютеризований  сучасний заклад, який іде в ногу з часом і задовольняє потреби жителів громади. Бібліотека має безліч ресурсів для робочих та повсякденних справ і дозвілля всієї родини. Загалом же бібліотечно-інформаційне обслуговування населення Решетилівської громади здійснюють 25 бібліотек (крім центральної міської, ще 1 міська бібліотека-філія та 23 сільських бібліотек-філій). У штаті цієї мережі трудяться 34 працівники. 

Щорічно послугами книгозбірень користуються близько 13 тис. мешканців міста, району. Це користувачі різних вікових категорій і потреб. До їх послуг: книжковий фонд бібліотек громади – 153 582 примірників (лише за останній рік  надійшло 1 386 нових книг). Фонди поповнюються зокрема за рахунок обмінного фонду Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П.Котляревського та користувачами взамін загублених.

А ще в рамках Програми поповнення фондів публічних бібліотек  від Українського інституту книги (лише 2021 року таким чином отримано 770 книг на майже 125 тисяч гривень). 1307 книг за друге півріччя минулого року і перше нинішнього подарували самі користувачі. У книгарні надходять десятки різновидів періодичних видань за кошти місцевого бюджету. 

Фото: Майстер-клас «Лялька-мотанка, оберіг для захисників». 

З різних причин із бібліотечного фонду  за результатами вивчення і відбору щороку вилучають сотні книг. Їх здають на макулатуру і придбають нові. Бібліотечні заклади громади мають 27 комп’ютерів і 5 ноутбуків з доступом до інтернету, 22 одиниці копіювальної техніки. На базі 4 закладів проводять безкоштовні тренінги по оволодінню комп’ютерною грамотністю. У центральній міській бібліотеці діє також інтернет-центр (послуги WI-FI безкоштовні), працюють два читальні зали  і два абонементи.

А ще “Народознавча світлиця” (на фото нижче), тут і в інших залах книгарні ініціативні й творчі бібліотекарі дуже часто проводять цікаві заходи з дітьми, молоддю, дорослими. Особливою популярністю у дні війни користуються майстер-класи на патріотичну тематику. 

Млинарство на Полтавщині — правічне й містичне ремесло

0

Млинарство — одне з правічних ремесел в Україні. Збіжжя здавна мололи вручну з допомогою жорен. А в часи Середньовіччя  цей процес прогресував до використання водяних млинів і вітряків. Кажуть, водяні млини в Україні з’явилися 7 тисяч років тому, а вітряки дещо пізніше (4 тис. років назад). Та найпоширеніше припущення, що вони відомі з часів Київської Русі. Розкриваємо тему історії млинарства на Полтавщині в нашому матеріалі на сайті poltava.one.

“Крилаті” велетні

Водяні млини будували на річках з стрімкою течією. Вітряки зводили на пагорбах, на околицях сіл, у полях, коло доріг, поодинці чи групами, іноді до кількох десятків поблизу. Вони створювали неперевершені сільські панорами і були “родзинками” неповторних пейзажів, а ще слугували місцями для відпочинку, по них відміряли шлях. У водяних млинах і вітряках люди мололи зерно не лише собі, а й для худоби. 

Фото: Українські вітряки минулих століть в експозиції Музею народної архітектури і побуту України.

У будівництві вітряків і млинів проявився творчий талант народних майстрів та їх уміння застосовувати силу природи.  Відзначають, що у XIX сторіччі в селах Полтавщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини й Півдня України вітряків було значно більше, ніж водяних млинів. А в цей період водяні млини активно будували на Гуцульщині, Бойківщині, Волині, Закарпатті. Відповідно до місцевих умов корпус млина мав зрубну чи каркасну конструкцію, рідко — муровану.

Так, на Полтавщині  водяні млини були переважно каркасні. Інколи в будівлі, крім приміщення для механізму, робили житлову кімнату, де були піч, пара віконець. Там жив мірошник або ночували прибулі, очікуючи черги змолоти зерно.  

Фото: в с. Левченки, Полтавської губернії

На Наддніпрянщині й Полтавщині, наприклад, вітряки стовпового типу були масивні, з низькою основою і трохи присадкуватою формою. Їхній корпус теж був переважно каркасний, шальований дошками по вертикалі. Були тут як одно-, так і двоповерхові споруди. Останні часто мали галереї чи піддашки.

Діяли млини та вітряки і на Решетилівщині. Про один з найвідоміших вітряків йдеться в книзі історико-краєзнавчих нарисів “Решетилівщина — мій рідний край” (фото вітряка вміщено нижче). Це вітряний млин біля села Паненки (нині Решетилівська ОТГ), який діяв ще в 70-х роках минулого століття. Ця територія певний час належала до Хорольського повіту (входили також села Сухорабівка, Шилівка, Хрещате і ряд хуторів). Ще один, певно найпопулярніший млин на Решетилівщині, знаходився у згаданій Сухорабівці. Де, як зазначає автор нарису в книзі “Решетилівщина — мій рідний край” Григорій Кошкалда, “діяв на Пслі знаменитий вальцовий млин графа Капніста і де виготовляли восокосортне борошно, що призначалося на здобний, святковий хліб…”.

До слова, полем економічної діяльності династії Капністів Полтавщина була здавна. Історія каже, що сухорабівський млин належав графині Є.В.Капніст і був обладнаний за всіма вимогами тогочасної техніки. 

Фото: вітряний млин с. Паненки на Решетилівщині. 60 рр. ХХ ст.

За даними Краєзнавчого музею Решетилівської міської ради : “…графиня Єлизавета Василівна Капніст (дівоче прізвище Магденко, народилася 1844 р. в селі Сухорабівка Калениківської волості, нині Решетилівська ОТГ). Працювала сестрою милосердя під час російсько-турецької війни (1877-1878) та російсько-японської (1904-1905) в Сабанському шпиталі м. Одесси. Її родина володіла економіями в селах Сухорабівка (вальцьований млин на річці Псьол, 5 турбін, сила 100, 15 станкових вальців, 4 жорна, 40 робітників працювали переробляючи пшеницю в 1904 році намололи 360 пудів муки), Лиман (813 десятин землі), Довгалівка, Глобино. Померла в 1922 році”. 

Чому зникли вітряки та водяні млини?

Як говорить історія, народні умільці зводили вітряки не лише в Україні. Архієпископ Філярет 1857 року писав: “Поміж українців є вправні механіки: вітряні й водяні млини ними введені в Курській та Воронізькій ґуберніях, де зазвичай мололи хліб ручними жорнами…”.

На межі XX століття водяні млини й вітряки поступово були витіснені паровими машинами. А коли розвинулася електроенергетика, традиційні млини майже повсюди зникли. Хоч пізніше до списків пам’яток увійшли багато млинарських споруд, які ще лишалися в селах Полтавщини та інших областей, але багато з цих унікальних зразків народної архітектури вже не повернути… 

Мірошники — містичні   створіння?

Того, хто молов зерно у млині, звали мірошником (мельником). До слова, їх доньок в народі називали мельниківними. Заробіток мірошника визначався “мірчуком”. У середині ХІХ ст. на Лівобережжі мірошник отримував “мірчук” в розмірі 10 відсотків зерна, призначеного для помолу.

Як писав у “Народознавчій студії” кандидат історичних наук, етнолог, науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Костянтин Рахно, українські повір’я щодо млинарства мають паралелі в білорусів, поляків, чехів  та інших слов’янських народів. Мірошника пов’язували у народній свідомості зі стихією води, чортами, водяником.

Вважалося, що мірошники, як і гончарі, ковалі, мають магічні здібності, бо вміли вміли дати раду природним стихіям, які рухали млиновий механізм. У пізньому середньовіччі мірошників і бабів-повитух найчастіше підозрювали в чаклунстві і тому мельники часто фігурували у справах про чаклунство XVIII ст. В цей час вірили, що коло млинів живуть водяні чорти. І що покровителем мірошників є водяник. А щоб продати нечисті душу, людині досить загорнути камінь у письмову обіцянку чортові й кинути у вирву під млин. 

Тож народ не сумнівався, що млинарі, будучи знахарями й відьмаками, зналися з нечистю. А тому вони могли зупиняти млин, не торкаючись заставок, насилати на людей щурів, псувати борошно, щоб не вдавався хліб, ворожити, рятувати і зцілювати людей. 

У Лівобережній Україні в першій половині ХІХ ст. запевняли, що відносини з чортом мав кожен мірошник. Якщо не товаришував, то принаймні спілкувався, коли захоче. Насамперед опівночі мірошник з чортом бесідував, а вдень перешіптувався, дивлячись углиб води, під млиновим колесом. Раз на рік мірошник відправляв чорту в дарунок вгодовану чорну свиню. Щоб нечистий не розірвав його греблю (яку жоден мірошник не міг насипати без чортової допомоги) або не замучив його уві сні.

І взагалі будівництво греблі українці вважали справою, що потребує надприродних знань. Досвідченого мельника, будівника гребель вважали знахарем чи чаклуном. 

Казали, що деякі з мірошників намагалися досягти прихильності водяника і тому кидали в річку жертвоприношення: загиблих коней, хліб. Водяники сприяли мірошникам чи могли їм нашкодити: заманювали людей на загибель, руйнували загати й греблі, ламали млинові колеса й руйнували самі млини. Про це згадують джерела XVIII століття. 

Чому нечість шанувала млини?

Та й вітряні млини були в українців територією нечисті. За повір’ям із Лубенського повіту Полтавської губернії, в кожному млині є чорт, і він крутить вітряк навіть у безвітряну погоду. Млин перетворював одну речовину на іншу при участі природних стихій і це людей насторожувало. Іще й тому, що млинарі мешкали на межі звичної території (за межами села, біля води), їх уявляли як нелюдських, демонічних істот. 

У селі Линовиці Пирятинського повіту на Полтавщині розповідали про чоловіка, який возив молоти жито до млина.

 Коли він їхав полем, побачив млини. «Було, й води тут не видно ніякої, а це млини стоять. Що за чорт?» – подумав чоловік. Аж ось вискочили з тих млинів мірошники… Аж дивиться чоловік, а то не мельники, а чорти. І почати вони тягти-манити подорожнього кожен до себе. Чорти погодилися не брати з селянина плати за помел, якщо той відвезе листа одній людині.

Він погодився, бо їхати було недалеко. Той, хто отримав листа, насипав повні торби червінців і наказав їх везти, звідки приїхав. «Мірошники» пропонували селянину забрати золото собі, але він відмовився, забрав своє борошно і поїхав. Та жінка наполягла вернутися, але млини вже безслідно зникли… 

За що полтавці шанують Володимира Короленка?

0

На честь Володимира Короленка у Полтаві названо багато топонімів і найвідоміший педагогічний університет області. Ми не вивчаємо художні твори письменника в шкільній програмі і не читаємо його статті в періодиці, але кожен полтавець знає, що Короленко – це флагман української культури. Так за що ж його так полюбили полтавці?

Розкриваємо тему у нашому матеріалі на сайті poltava.one.

Творчість Короленка на полтавській землі

 Володимир Короленко народився у Житомирі у сім’ї повітового судді. Після навчання в Житомирі отримав освіту у Петербурзі. За революційну діяльність був на засланні у Якутії. 

Згодом проживав у Нижньому Новгороді, де займався активно літературною і громадською діяльністю. Там одружився, із сім’єю подорожував Америкою, згодом оселився у Петербурзі. 

У 1900 році Короленка обрали почесним академіком Петербурзької академії наук. Того ж року разом із родиною Короленко переїжджає до Полтави. Як пізніше згадуватиме його дочка Софія, вони були неймовірно раді цій події. Адже Короленко, який виріс в Україні, любив її природу, теплий клімат, на відміну від похмурого Петербурзького. 

Полтава стала новою віхою життя для родини Короленків. Митець швидко долучився до літературного та громадського життя Полтавщини. Затоваришував з Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Іваном Тобілевичем, Гнатом Хоткевичем та іншим. 

Тут займався переважно літературною роботою, завершив нариси “У козаків”, створив другий цикл сибірських оповідань. Продовжив редагувати журнал “Руское багатство” та інші столичні й провінційні газети.

У 1905 році виступив на мітингах у Полтаві, за відвернення єврейських погромів місті. Засудив діяльність влади під час Сорочинський трагедії 1905 року. З промовою виступив у 1911 році на відкритті пам’ятника Миколи Гоголя у Сорочинцях. Для протидії військово-польових судів і масових смертних вироків створив цикл “Побутове явище”. 

У Полтаві будинок письменника став справжнім центром культурного життя міста, сюди приходила кореспонденція від Толстого, Чехова, Коцюбинського, Горького. Короленко приймав відомих літературних та наукових діячів. Як громадський діяч був ініціатором у 1918 році заснування у Полтаві «Ліги порятунку дітей». 

Могила Володимира Короленка у Полтаві

Помер і похований у Полтаві на старому цвинтарі, тепер це територія Полтавського парку імені Івана Котляревського. У 1936 році у зв’язку із закриттям цвинтаря прах письменника перенесли на територію Полтавського Корпусного саду. Поруч у 1940 році похована його дружина. 

Того ж року розпочато роботи по встановленню на могилі письменника пам’ятника за проєктом скульпторки із Кременчука Елеонори Блох. Недобудовану споруду пограбували під час Другої світової війни. Опісля з’явилася кілька версій монумента від місцевих скульпторів. Остаточний встановлено у 1962 році висотою 2 метри: у бронзовому овалі поміщено барельєфний портрет Володимира Короленка.

Короленкова дача

У Короленка неподалік від Полтави в селі Куйбишево була дача. У 1905-1919 роках майже щоліта митець відпочивав і працював на хуторі Хатки, який тепер у складі села. Зокрема, у 1908 році продовжив тут роботу над “Історією мого сучасника”. Наступного року тут гостював кобзар Михайло Кравченко, який виконав думу “Чорна неділя в Сорочинцях”, яку згодом записав Короленко, так вона дійшла до наших часів.

Тут зберігся дерев’яний двоповерховий будинок, на фасаді якого встановлено меморіальну дошку Короленко, а поблизу пам’ятник. Нині тут облаштований ще і однойменний природний заказник. 

 Музей Короленка

До 75-річчя дня народження громадського діяча була організована виставка “Життя і творчість Володимира Короленка”. Саме вона стала основою для створення музею у 1940 році. Очолила музей дочка письменника Софія Володимирівна.

 Під час Другої світової війни експонати були евакуйовані до Свердловська, там музей продовжував працювати. Будинок письменника зруйнували гітлерівців після під час відступу. Однак через рік приміщення було реставровано і музей знову відновив там свою роботу. 

Нині музейний комплекс вміщає будинок-музей, сад, флігель, могилу Короленка та його дружини. Тут зібрано понад 10 тис. експонатів. Це особисті речі митця, фотографії, автографи Короленка та його друзів, книги з особистої бібліотеки. Стіни музею прикрашають портрети Короленка, виконані українськими художниками.

Чи ефективно в Решетилівці працює “Ефект”?

0

Решетилівці дуже люблять своє місто і свою громаду. А місцеві комунальники наполегливо стараються, щоб ця любов не згасала. На варті благоустрою Решетилівки та громади загалом працюють кілька служб. Про роботу найчисельнішої з них, нещодавно пореформованої, сайту poltava.one розповів директор комунального підприємства “Ефект” Решетилівської міської ради Ростислав Гриб.

Там — активно косять, там — щедро озеленюють

У штаті підприємства “Ефект”, до якого приєдналася група “Благоустрій”, яка тривалий час працювала на комунальному “фронті” міста, нині майже 70 осіб. Основну увагу, звичайно ж, приділяють місту, населення якого на сьогодні становить близько 10 тисяч громадян. І немає такої пори року, щоб тутешнім комунальникам бракувало роботи! 

Містяни щодня помічають, як ці трудяги зайняті на прибиранні територій. Влітку найбільше роботи по обкошуванню зелених зон і догляду за квітковими клумбами. Серед основних обов’язків — і санітарне очищення територій, зокрема ліквідація стихійних сміттєзвалищ і боротьба з карантинними рослинами. 

У Решетилівці щороку помітно додається культурних насаджень. І озеленення також на контролі “Ефекту”. З розширенням штату віднедавна тут з’явилися додаткові посади прибиральників територій, прибиральників кладовищ, озеленювачів.  

Жителів міста і гостей втішають своїм виглядом омолоджені кілька років тому каштани по центральній вулиці Покровській. Містяни дуже вболівали, як переживуть їх улюблені дерева цей процес, але за винятком кількох найслабших, усі каштани виглядають чудово і відмінно омолодилися. “Гріх”у даному “рослинному” контексті не згадати молоду сакурову алею Решетилівки. Навесні десятки цих деревець у парку “Перемоги” квітують і магнітом притягують до себе перехожих. До слова, у відповідну пору комунальники постійно кронують дерева на вулицях, парках, скверах. А з аварійними стараються розібратися оперативно, коли виникає проблема. 

На меті  — квітуча Решетилівка

У місті постійно доповнюють полотна квіткових клумб. Цьогоріч у центрі, біля новозведеного сучасного ЦНАПу, з’явилася ще одна красива клумба. Щоб оновити старі і нові квіткові території, придбають квіти та інші декоративні насадження, нещодавно закупили зокрема 200 лілій. 

Бригада озеленювачів відповідально демонструє свою роботу. Це помічають і місцеві жителі, і чимало прибулих у Решетилівку внутрішньо переміщених осіб. За словами директора, в цьому напрямку є доволі амбітні плани: закласти власний розплідник декоративних рослин для потреб громади. 

Віднедавна у перелік турбот КП додалося і літнє та зимове утримання доріг і тротуарів (тобто ямковий ремонт, а ще працівники їх постійно справно метуть і посипають шляхи спецсумішами у відповідну пору). Вже у літні дні КП переймається, щоб підготувати піщано-соляну суміш для посипання взимку шляхів і тротуарів. На сезон необхідно понад 60 тонн такої суміші. Сіль та пісок для неї вже наявні. 

За словами Ростислава Гриба:

“Загальна культура решетилівців у плані дотримання норм поведінки у громадських місцях, зонах відпочинку і тому подібне заслуговує на оцінку чотири з плюсом за п’ятибальною шкалою. В усіх найбільш відвідуваних зонах відпочинку біля річок встановлено контейнери для сміття і люди на совість ними користуються. Ми ж вивозимо непотріб не рідше разу на тиждень, а в літні місяці навіть по два рази. І транспортуємо відходи на паспортизоване сміттєзвалище, що в селі Пасічники. Та й самі люди можуть користуватися послугами сміттєзвалища і вивозити туди побутові відходи за встановленим тарифом. Через сувору заборону спалювати непотріб у період військового стану, нерадивих паліїв суттєво поменшало. Люди активніше почали звертатися, щоб орендувати у нас причеп для вивезення органічних і побутових відходів. Для збору використаних батарейок, акумуляторів, люмінесцентних ламп населення може скористатися послугами спеціального автобуса під назвою “Екобус”. Він курсує раз на квартал і збирає солідні партії таких речей. Це  — чудова ініціатива обласної ради, підтримана владою місцевою”.

Вчимося сортувати сміття

За словами пана Ростислава, працівники “Ефекту” беруть активну участь у підтримці ініціативи міської влади щодо впровадження роздільного збору побутових відходів.  Виконком міської ради забезпечив КП спеціальним пресувальним пристоєм. Разом з комунальниками до сортування потроху привчається і місцеве населення (кажучи про нього, процес важкувато, але рухається). Комунальники сортують сировину з баків, що в чималій кількості встановлені на вулицях міста. За результатами невеликого періоду роботи вже мають по 2 м куб. стиснутого пластику та паперу. Коли назбирають солідні об’єми — відправлять у відповідні пункти прийому. А за виручені кошти можна буде придбавати інвентар чи пальне на потреби підприємства. 

Ще одна новація в роботі комунальників — застосування на берегах тутешньої річки Говтви човна, обладнаного  косою для скошування очерету та іншої підводної рослинності. Також цьогоріч з допомогою трактора відпрацювали території зон відпочинку поблизу фізкультурно-оздоровчого реабілітаційно-відновлювального комплексу “Колос” та як кажуть у народі “На вербі”:  території здискували, розширили їх площі та окультурили. На кілька зон відпочинку завезли свіженький пісок. 

Займається КП і встановленням дитячих ігрових та спортивних майданчиків. До слова, у громаді таких зон уже дуже багато і це чудово. Черговий дитячий майданчик цієї весни встановили у мікрорайоні міста “Цибулівка”. 

Сфера освітлення територій теж на відповідальності “Ефекту”, але у зв’язку з військовим станом, тут здебільшого турботи на паузі.

На баланс КП “Ефект” міська рада передала трактор, причіп, екскаватор, міні-навантажувач, вантажівку ГАЗ-3309, лафет та іншу техніку, яка полегшує їхню роботу. Керівник зазначає, що багато територій громади заслуговують уваги, але у такі складні часи, які впливають і на першочергові потреби ОТГ, це доволі непросто. 

Не самі на комунальному фронті

Як каже молодий відповідальний керівник:

“Мої підлеглі — дуже совісні люди. Кожен з них на своєму місці і з півслова розуміє своє завдання. Увесь колектив усвідомлює, що від них, від їхньої щоденної важкої праці, залежить чистота, загальний вигляд міста, а значить його репутація. Але заради справедливості варто сказати, що на комунальному фронті ми не одні. Вагома ділянка роботи — у відділу житлово-комунального господарства, транспорту, зв’язку та з питань охорони праці виконкому міської ради, який очолює Сергій Тищенко. При міській раді активно працює й інспектор інспекції з благоустрою Олександр Тринчук, він проводить різного роду рейди, слідкує, щоб не було захаращування прибудинкових територій і тому подібне. Свої численні турботи — у ПП “Житлосервіс” та КП “Покровський комунгосп”.

У склад міської об’єднаної громади входять 85 населених пунктів, включно з найменшими селами, у кількох з них є лише по декілька жилих будинків. При старостатах також працюють прибиральники територій від КП “Ефект”, які виконують чималі об’єми роботи. У прибиранні територій часто допомагають і місцеві мешканці. Так стало доброю традицією влаштовувати  “суботники”, на яких проводиться прибирання зон відпочинку, кладовищ та інших територій. Останні роки жителів сільської місцевості Решетилівської громади “привчають” організовано здавати побутові відходи. Послуги по їх вивезенню від населення на території громади виконують вищеназвані названі ПП “Житлосервіс” та КП “Покровський комунгосп”. 

Так у “Покровському комунгоспі” (його очолює Микола Приходько, а тимчасово — Валерій Бабир) наразі трудяться 13 працівників. Їх завдання, окрім вивезення сміття з частини старостатів громади (де обслуговують 940 абонентів), — догляд за територіями, в літні місяці це насамперед обкошування. Також уповноважені надавати послуги трактора з причепом, екскаватора та щодо викошування території на ділянках особистого користування громадян.

ПП “Житлосервіс” (керівник Наталія Дем’янець) вивозить побутові відходи з території решти старостатів і міста, обслуговуючи  1016 абонентів багатоквартирних будинків Решетилівки, 1259 абонентів приватного сектора та 852 із сіл ОТГ, а також утримують прибудинкові території багатоквартирних будинків Решетилівки.

Де не можна встановлювати газову колонку?

0

Газові колонки вважаються важливим атрибутом практично в кожному кухонному приміщенні. Особливо важливе застосування таких колонок у квартирах та будинках, де відсутнє централізоване водопостачання. В результаті вдасться отримати необхідну кількість гарячої води за короткий проміжок часу.

Однак, монтаж газової колонки має певні нюанси, про які часто забувають недосвідчені власники житлових приміщень. Враховуючи вибухо- та пожежонебезпечність цього обладнання, буде потрібна допомога досвідченого фахівця. Майстер зі встановлення газової колонки проконсультує клієнта та виконає весь спектр монтажних робіт, згідно з діючими нормами та правилами.

Основні правила встановлення газової колонки

Встановлення газової колонки має здійснюватися, згідно з правилами та нормами у СНіП. Раніше монтаж даного обладнання у ванній кімнаті та інших приміщеннях, де відзначають підвищений рівень вологості, було заборонено. З часом і появою на ринку нових моделей цей критерій було скасовано.

Заборонено виконувати встановлення в наступних приміщеннях та будинках:

  1.       Будинки, в яких 11 чи більше поверхів.
  2.       Квартири-студії, де житлова кімната та кухня – це одне приміщення.

Найчастіше монтаж здійснюється у приватних будинках, на дачах, у заміських особняках чи багатоквартирних п’ятиповерхових будинках, де зазвичай діє газифікація.

Виконуючи перенесення газової колонки важливо звернути увагу на особливості такої моделі: далеко не всі колонки можуть успішно працювати в умовах вологості. Адже відсутність природної вентиляції у приміщенні призводить до поганого запалу. Тому часто виникають аварійні ситуації: коли гніт гасне, а газ продовжує надходити до кімнати, оскільки не спрацювала система автоматичного захисту.

Набір технічних вимог

Монтаж та обв’язування газової колонки потрібно довіряти виключно досвідченим фахівцям, які знайомі з основним списком нормативів. Важливим завданням вважається пошук відповідного місця встановлення, умов подальшого підключення, а тому відзначають такі критерії:

  •          Оптимальна площа приміщення – від 8 м2.
  •          Поверхня стіни, на якій перебуватиме колонка, а також усі маскуючі панелі повинні бути виконані з негорючих матеріалів.
  •          Висота стель у приміщеннях має бути від 2 м.
  •          Наявність підготовленого вентиляційного отвору діаметр якого від 120 мм.
  •          Довжина труб – до 2,5 м за умови діаметра від 13 мм і більше.
  •          Відстань від бічної частини до стіни має бути щонайменше 15 см, а від передньої панелі – від 60 см і більше.

Замовити встановлення можна в режимі онлайн, скориставшись допомогою сервісу побутових послуг Майстер911, де запропоновано список майстрів з різною кваліфікацією. Наявність відгуків від інших клієнтів дозволяє сформувати рейтинг кожного фахівця, що полегшує пошук справжнього професіонала. Майстер виїжджає додому із вже підготовленим набором інструментів та матеріалів для виконання       Візуальний огляд техніки – у деяких ситуаціях причина поломки помітна неозброєним оком.

Феномен Макаренка та місця його педагогічної слави на Полтавщині

0

Мабуть, в Україні, за увесь час її існування не було знаменитішого педагога, про якого б крізь роки говорили з таким захопленням. Антон Семенович Макаренко відомий педагог на всьому просторі СНД. Його інноваційна методика перевиховання дітей з непростими характерами стала проривною свого часу і має попит досі. У чому феномен Макаренка та де можна на Полтавщині доторкнутися до педагогічної спадщини генія, з’ясовуємо у нашому матеріалі на сайті. 

Як Макаренко перевиховував складних підлітків та неповнолітніх злочинців

Антон Семенович Макаренко народився на Сумщині у місті Білопілля. Його батьки були звичайними робітниками. На початку ХХ століття він разом сім’єю переїжджає до міста Крюків (нині район Кременчука). Після закінчення Кременчуцького 4-класного училища, Макаренко проходить педагогічні курси при ньому. І одразу займає посаду учителя Крюківського двокласного залізничного училища. 

A у 1917 році отримує диплом учителя в Полтавському учительському інституті, який закінчив із золотою медаллю. Уся кар’єра Макаренка пов’язана з педагогічною діяльністю, він був інспектором, завідувачем училища у Полтаві. Але найбільше його успіх почався після 1920 року, коли він започаткував дитячу трудову колонію. 

Фактично до нього існувала колонія, яка носила назву імені Максима Горького. Приймаючи колонію Макаренко розумів, що вона у скрутному стані. Їй не вистачає фінансування, до негативних наслідків призвела післявоєнна розруха, економічна криза, епідемії. 

Але Макаренко разом з підопічними обирає працювати на власному господарстві, бореться за оренду великого млина, організовує низку майстерень. 

Праця, праця і ще раз праця, а головне — у колективі

 Уже через 5 років установа під керівництвом Макаренка мала коней, королів, птицю, корів, телят, 30 овець, 80 свиней англійської породи. У їхньому розпорядженні був різноманітний сільськогосподарський реманент.

Все це сприяє створенню і першим результатам нового виховного методу. Його суть полягала в роботі у колективі, який об’єднав педагогів і підлітків у складній системі повноважень. Колектив він розглядав як метод комуністичного виховання, що є єдиним, але водночас дозволяє кожній окремі особистості розвивати свої здібності і розуміти свою індивідуальність.

Вихованці Макаренка розуміли важливу колективну і особистісну перспективу, завдяки якій вимальовується і світле майбутнє. Робота виховує учнів Макаренка. Випускники його колонії вступають у середні та вищі навчальні заклади. Метод Макаренка починають обговорювати всі республіки.

Макаренко був переконаний, що в соціальному суспільстві праця є не тільки економічно вигідною, а й перевиховною. Він хотів, щоб дитячі будинки і заклади для безпритульних дітей перестали бути споживацькими установами і стали закладами виховання, а головне — зменшилася потреба їх державного фінансування. 

Макаренко досягнув бажаних результатів, за кілька років колонія стає потужним виховним центром, який здійснює культурну і господарську експансію на всій прилеглій території. А головне — у підлітків з’являється власне бажання розвиватися, отримувати освіту і професію, щоб працювати на своє благо та благо суспільства.

Загалом не Полтавщині педагог провів понад 25 років. Тут у 1910 році почав роботу над “Педагогічною поемою”, співпрацював журналом “Нові стежки”. У 1937 році переїхав до Москви там і похоронений на Новодівичому кладовищі.

Музей Макаренка у Кременчуці

 У місті Кременчуці у 1951 році відкрито музей Антона Семеновича Макаренка. Музей налічує близько 30 тис. експонатів. І розташовується у будинку батьків, в якому жив і працював у 1905-1911 та 1917-1919 роках педагог і письменник Антон Макаренко. 

Музей складається із 6 кімнат. Обстановка кабінету Антона Семеновича зображена з його московської квартири. Серед речей у музеї друкарська машинка, записники, дерев’яний олень, подарований письменнику від редакції календаря, редактором якого був Макаренко тощо. 

Бібліотека Макаренка налічувала близько 600 найменувань книжок, альманахів та журналів. Меморіальні речі Макаренка — скрипка, на якій гра письменник, театральний бінокль, альбом його віршів, 2 портрети, виконані олівцем, фотоапарат «ФЕД», золотий кишеньковий годинник, який яким був нагороджений Антон Семенович за роботу в трудовій комуні імені Дзержинського під Харковом. Частина літературної експозиції знаходиться в міському історико-краєзнавчому музеї.

Музей-заповідник у селі Ковалівка

У 1988 році у селі Ковалівка Полтавського району було відкрито музей-заповідник Антона Семеновича Макаренка. Тут з 1901 по 1925 роки була дитяча трудова колонія імені Максима Горького, яку очолював педагог. 

Тут збереглися три будівлі, пов’язані з історією колонії — так звані Червоний і Білий будинки (де розміщена експозиція) і флігель, тут жили сім’ї педагогів, була квартира Макаренка та його матері Тетяни Михайлівни. Реставровано ще кілька об’єктів: вхідна арка, альтанка, колодязь, льох, фонтан та пристань. 

У Червоному будинку розміщувалися спальні хлопців, була їдальня і кухня, тепер у 8 залах тут демонструють понад 1200 експонатів. Серед них фотографії, речі, документи, книги, що розповідають про творчий і життєвий шлях Антона Макаренка. У перших 2 залах мова йде про дитинство педагога, юність, початок педагогічної діяльності, навчання в Полтавському учительському інституті. Далі йдуть матеріали про організацію колонію, яка була відкрита у вересні 1920 року неподалік від хутора Триби під Полтавою, а з 1921 року містилися у колишньому маєтку В. В.  Трепке (на території сучасного музею заповідника).

У музеї експонується сільськогосподарський реманент, що використовувався у колонії, куточок кузні, стайня. Наступні зали містять експонати, що розповідають про життя колонії в Куряжі під Харковом куди вона переїхала в 1906 році, працю Антона Макаренка в комуні імені Дзержинського, його життя та літературну діяльність у Києві й Москві.

На стендах розміщені фотокопії численних статей, сторінок з праць Антона Семеновича. У Білому будинку розташована меморіальна експозиція. Відновленні навчальні класи, спальні дівчат, клуб, майстерні, робочий кабінет Макаренка. До речі, тут були зроблені перші записи до “Педагогічної поеми”. На робочому столі можна побачити друкарську машинку, печатку колонії імені Горького, письмове приладдя, документи, креслення планів території колонії, виконані Антоном Семеновичем. При реставраційних роботах ці плани було використана як одне з основних джерел. Тут і збереглися особисті речі педагога: сорочка, портфель, окуляри, записник, щоденник.

Меморіальні дошки та пам’ятники

Меморіальні дошки Антону Макаренку встановлені у Кременчуці на будинку-музею. перша була відкрита у 1968 році. Друга дошка встановлена 1976 року на фасаді будинку колишнього залізничного училища, в якому Макаренко працював. 

У місті Полтава на фасаді першого корпусу Полтавського педагогічного інституту, що бере початок від Полтавського учительського інституту встановлена меморіальна дошка. В цьому інституті Макаренко навчався у 1914-1917 роках. 

Пам’ятники видатного педагога можна побачити у селі Ковалівка Полтавська району. Тут вона встановлена у 1988 році перед будинком культура культури. Висота пам’ятника близько 1 м, разом з постаментом — 2,5 м. У Кременчуці на території музею Макаренка у 1988 році було встановлено бронзово-гранітний пам’ятник висотою 3,5 м. Автор скульптури І. П. Ястребов. 

Як навчалися колись у Лубнах та хто прославив місцеву систему освіти

0

Мало хто знає, але з Лубен вийшло багато українських науковців та митців. Ще сотні років тому у місті приділялася велика увага навчанню та були створені всі відповідні умови.меценати та багатії вважали за честь спонсорувати освітні установи та започаткували одні з найбільших стипендій у Полтавській губернії.

Вперше тут встановлено метеорологічну станцію при гімназії, коштом небайдужих дворян. Лубни вважалися перспективним містом для побудови вчительської кар’єри. У місті, повідомляє сайт poltava.one, й досі живуть нащадки видатних українських педагогів.

Заклад, з якого почалася середня освіта в Лубнах та перший інститут 

Історія середніх освітніх закладів у Лубнах починається з повітового училища. Було відкрите у 1814 році для підготовки дітей всіх станів до вступу у гімназію. Училище мало дворічний курс навчання. А згідно зі статутом 1828 року кількість предметів була зменшена і таким чином перервано програмний зв’язок з наступною освітою у гімназіях. 

З 1833 року було введено трирічний курс навчання. На час відкриття до училища вступило 43 хлопчики. У 1844 році навчалися 45. У 1865 році заснований педагогічний клас для підготовки вчителів для народних шкіл. Училище утримувалися коштом держави, навчання було там безкоштовним. Містилися в найманому приміщенні, а у 1879 році на базі повітового училища було відкрито двокласне лубенське міське училище.

У Лубнах навіть був відкритий учительський інститут. Щоправда, проіснував недовго, з 1935 до 1941 року. Навчальний заклад готував вчителів 5-7 класів загальноосвітньої школи з фізики, математики та інших природознавчих наук. 

Трансформація повітового училища на міське, а згодом на вище початкове

У 1879 році в Лубнах утворився заклад підвищеного типу на базі повітового училища. Спочатку міське училище було двокласним, з 1903 року — трикласним, з 1908 року чотирикласним з шестирічним курсом навчання. До міського училища приймалися діти не молодші 7 років. А після закінчення випускники мали право вступу до нижчих професійних шкіл і на педагогічні курси. 

У 1889 році в училищі навчалося 58 учнів, а через 20 років їх кількість зросла до 181. На відміну від повітового училища, у міському вже знімалася плата за навчання у розмірі 10 карбованців на рік. 

Педагогічний колектив складався з випускників духових семінарій, гімназій і Глухівського учительського інституту. Тут діяла педагогічна рада. Крім того, при училищі були відкриті фізичний кабінет і бібліотека. Воно містилися у двох державних будинках по вулиці Полтавській (нині Ярослава Мудрого). 

А у 1913 році училище перетворене на лубенське вище початкове училище. Яке мало 4 класи. Сюди приймалися діти 10-13 років, що закінчили початкову школу. Училище утримувалися коштом держави і плати за навчання. На 1916 рік налічувалося 180 учнів.

Лубенська жіноча гімназія

У 1878 році була відкрита Лубенська жіноча гімназія у складі чотирьох класів. За 2 роки перетворена у повну гімназію. Навчальний заклад мав 8-річний курс навчання з 2 підготовчими і 8-м педагогічним класом. З основних класів два було паралельними. 

До гімназії приймалися дівчата всіх станів і віросповідань. А випускниці отримували атестат на звання вчителя початкової школи та молодших класів жіночої гімназії, 8-й педагогічний клас давав право на звання домашньої вчительки, а дівчаткам що отримували золоту медаль — домашньої наставниці. 

На кінець ХІХ століття в школі налічувалося 128 учениць, у 1909 році кількість зросла до 382, у 1915 — 460, у 1917 році навчалося 520 дівчат. Серед них були діти із селянських родин, козацьких, міщанських і цехових, значно менше дівчаток вихідців з купецьких та духовенських родин. 160 учениць діти особистих дворян і чиновників, 18 родових дворян. 

Навчання було платним і досить вартісним на той час – 40-80 карбованців на рік. В гімназії діяли пансіон, бібліотека, фізичний кабінет та клас для малювання. А під час канікул дівчатам проводили екскурсії до Москви, Саратова, Нижнього Новгорода, Самари, Троїцько-Сергіївської лаври та Іпатіївського монастиря. 

До 1880 року гімназія утримувалася коштом міста, потім коштам держави, губернського та повітового земства і плати за навчання. Персонал гімназії нарахував 34 вчителі. Переважно це були випускники жіночих гімназій, Московського та Новоросійського університетів. Членом попечительської ради був земський діяч І. М. Леонтович. Гімназія містилася спершу в найманому, потім власному, спеціально для неї збудованому двоповерховому будинку. А у 1908 році побудовано двоповерховий корпус. Лубенську жіночу гімназію закінчила українська поетеса Ганна Супруненко.

Чим різнилася чоловіча гімназія від жіночої

Лубенську чоловічу гімназію було відкрито дещо раніше, за жіночу. Вона почала працювати в 1872 році, але клопотання про заснування розпочалося ще на початку 60-х років. До 1881 року гімназія утримувалася виключно на кошти Полтавського губернського земства. Мала восьмирічний курс навчання, з 1 підготовчим та 5 паралельними класами. 

Наприкінці ХІХ століття кількість учнів складала 210 осіб, у 1909 році — 342, 1917 році – 540 учнів. Найбільше з них було дітей особистих дворян і чиновників та вихідців із міщанських і цехових родин. Крім того, навчалися діти селян, козаків, почесних громадян і купців, духовенства, нащадкових дворян. 

При гімназії існували учнівські квартири. Оплата за навчання становила 50-60 карбованців на рік. Тут навіть було встановлено кілька стипендій з пожертви місцевих жителів: дві стипендії надвірного радника Мизевського, дев’ять стипендій місцевого дворянства, і стипендія колезького асесора Величка. Гімназія утримувалася коштом держави, повітового земства і плати за навчання. Містилася у двоповерховому цегляному будинку на Гімназичній площі, який належав Полтавському губернському земству.

Що прославило чоловічу гімназію: метеологічна станція та відомі вихідці 

При гімназії діяла метеорологічна станція з 44 приладами, відомості з якої надходили до Головної фізичної обсерваторії та Київського і Новоросійського університетів. Станція була відкрита на кошти дворянина полтавської губернії П. К. Величка, а устаткування закупив його брат Ф. К. Величковський – помічник начальника головного штабу і член військової ради Росії. На той час це була єдина гімнастична метеостанція. 

Першим директором гімназії був відомий український етнограф і фольклорист Матвій Номис. Зокрема. вчений прославився тим, що зібрав матеріал про побут, звичаї та обряди, співпрацював з журналами “Руская беседа” та “Основа”. 

Учителями гімназії працювали випускники університетів, Ніжинського історико-філологічного інституту. Серед відомих педагогів гімназії Ф. І. Камінський – історик і археолог, Я. Г. Мищенко — вчитель латинської мови, перекладач античних творів. У гімназії навчалися українські письменники М. Г. Філянський, О. В. Донченко, український композитор і етнограф Б. В. Підгорецький, громадський діяч А. І. Савенко, Вчений-хімік О. Є. Чичибабін. Гімназію закінчили В. Ф. Лазурський — фахівець зі західноєвропейської літератури, який був домашнім учителем сім’ї Толстих та його брат О. Ф. Лазурський — один із основоположників експериментальної психології, український архівіст і музейний працівник А. П. Шелухин. 

Як кременчуцькі автомобілі стали відомі й популярні у всьому світі

0

 У 2001 році холдингова компанія “АвтоКрАЗ” ввійшла в сотню найкращих організацій України. Вона є експортером автомобільної техніки до європейських країн та країн СНД. Випускає бпонад 100 модифікацій автомобілів та забезпечує потреби будівельної, гірничодобувної, сільськогосподарської, а з недавнього часу і оборонної промисловості України. Про основні здобутки та історію успіху компанії далі у нашому матеріалі на сайті poltava.one.

Перші здобутки компанії

Кременчуцький автомобільний завод був створений у 1945 році як мостовий і механічний заводи для відбудови зруйнованих під час війни мостів та інших інженерних споруд. Протягом 1948-1956 років завод виготовив 600 мостів загальною довжиною 27 тис. м, велику кількість кранів різної конструкції та іншої будівельної техніки. 1936 року завод переорієнтовано на випуск кукурудзозбиральних і буряковантажних комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки. 

У 1958 році завод був реконструйований на випуск дизельних великовантажних автомобілів. Через рік з конвеєру заводу зійшли перші вантажні машини під назвою “Дніпро-222”. Але ця назва довго не протрималася і машини почали називати на честь міста з додаванням традиційного радянського автомобільного маркування АЗ. Так з’явилися перші автомобілі КрАЗ.

Вже 1960 року КрАЗи були відправлені на експорт, а в наступному їх закупили уже 26 країн, загальною кількістю близько п’ятисот. У 70-х роках експорт уже рахувався тисячами автомобілів.

У 1966-1968 роках на заводі освоєно виробництво автомобілів нового покоління. У 1968 році заводу присвоїли ім’я 50-річчя радянської України. Крім автомобілів і запчастин до них, завод виготовляв спеціальне і нестандартне устаткування, багато видів технологічного оснащення тощо. 

Різноманіття автомобільної техніки

З 1976 року КрАЗ об’єднав 6 спеціалізованих заводів, і став головним підприємством Кременчуцького виробничого об’єднання по випуску великовантажних автомобілів «АвтоКрАЗ». До його складу увійшли: Кременчуцький колісний завод, Токмацький ковальсько-штампувальний завод, Маріупольський радіаторний завод, Сімферопольський автоцистерновий завод і Кам’янець-Подільський агрегатний завод. Підприємство почало освоєння виробництва нових удосконалених з вищими техніко-експлуатаційними показниками автомобілів КрАЗ-250, КрАЗ-260, КрАЗ-6437. Саме на базі автомобіля КрАЗ 250 утворилися сучасне сімейство Кременчуцьких вантажівок, самоскидів та позашляховиків. В 90-х роках автомобілі КрАЗ експортувалися в 60 країн світу. 

Кременчуцький автомобільний завод випускав спеціальну техніку для нафтогазової та лісної галузі, гірничої промисловості, будівництва та комунального господарства.

1986 року був встановлений рекорд за весь період існування заводу — за рік випущено 3655 автомобілів.

Завод у роки незалежності України

У період перебудови автомобільний завод різко скоротив об’єми виробництва, але далі ситуація стабілізувалася і підприємство почало покращувати показники. У 90-х роках було розроблено ряд нових перспективних моделей, автосамоскид, автопоїзд в складі тягача і напівпричепа, вантажойомністю 34 тонни. 

У березні 1993 року був виготовлений 750-тисячний автомобіль. У 1994 році державне підприємство переходить у приватну власність і реєструється як ВАТ «Кременчуцький автомобільний завод». Згодом відразу переростає у великий холдинг, акції якого належить українсько-німецькі компанії “Мега Моторс”. 

У 2003 році АвтоКрАЗ починає виробництво у В’єтнамі і Росії. Але з початку російсько-української війни у 2014 році відбулася переорієнтація на постачальники з Європи та СНД. У 2020 році на заводі почалися фінансові труднощі, у зв’язку з чим він був виставлений на продаж. Завод пішов з молотка до фінансово-промислової групи “Фінанси та кредит” і уже у 2021 році відновив свою роботу. А у 2020 році постачав перші машини збройним силам України, очікується розширення виробництва, в тому числі й на забезпечення Збройних сил України.

Що дозволило Кременчуку стати українським гігантом у гірничорудній промисловості

0

Якщо ми уявляємо місто Кременчук, то обов’язково бачимо перед собою величезні заводи та підприємства на березі Дніпра. Увесь Кременчуцький район всіяний кар’єрами і покладами руди, поблизу яких виросли потужні українські комбінати, які кожного року заробляють мільярди гривень. Що ж дозволило Кременчуку стати успішним промисловим містом — природні поклади чи вдале господарювання — з’ясовуємо у нашому матеріалі на сайті poltava.one.

Кременчуцька магнітна аномалія 

Кременчуцька магнітна аномалія — це смуга, витягнути від Дніпра у північно-східному напрямі. Довжина її сягає 45 кілометрів, ширина у південній частині 1-1,5 кілометри, у північній — 3-3,8 кілометра. У геоструктурному відношенні магнітна аномалія є продовженням Криворізького залізорудного басейну і має аналогічно з ним будову. 

Породи аномалії залягають у вигляді круто падаючих синклінальних складок, які вміщують рудні верстви переважно 400-500 метрів завдовжки при потужності 10-15 м. 

Вперше думку про існування магнітної аномалії в Полтавській губернії висловив академік Володимир Вернадський. У 1924-1930 роках загін магнітометристів під керівництвом Андрія Олександровича Строни провів магнітну зйомку Криворізького басейну, а після рекогностиційної зйомки, яка виконувалася вдовж залізничної дороги Кременчук — Полтава, була відкрита Кременчуцька магнітна аномалія.

Детальніші пошукові роботи продовжилися після Другої світової війни, а в сімдесятих роках тут розпочалося промислове добування залізних руд поблизу сучасних Горішніх Плавнів. Значний внесок у її вивчення та розвиток зробили геолог-петрограф член-кореспондент академії наук УРСР Микола Доброхотов, геофізик, заслужений діяч наук УРСР Зінаїда Крутиховська. 

Розвідні запаси магнітної аномалії складають близько 20 млн тонн. Це, зокрема, Горішньоплавнянське, Лавриківське, Єристівське, Галещинське родовища, Біланівська, Мануйлівська та Броварківська ділянки. Кременчуцька магнітна аномалія входить до складу Кременчуцького залізорудного району. Він один з найбільших в Україні.

Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат 

На базі родовищ у 1960 році почалося будівництво гірничо-збагачувального комбінату. Через 10 років він був відкритий під назвою Дніпровський гірничо-збагачувальний комбінат, сучасну назву отримав 1981 року. На той час це був найбільший гірничо-збагачувальний комбінат у Європі. Через 2 роки поблизу було засноване місто Горішні Плавні, де мешкає близько 50 тис. осіб. 

З 1970 року тут видобувають залізні руди. Родовище тут розробляється відкритим способом. Після цього руди збагачується і переробляються на гірничо-збагачувальному комбінаті. У 2021 році дохід комбінату склав близько 15 млн грн. Підприємство постійно розвивається, проводиться закупка кар’єрної техніки та будівництво допоміжних приміщень. З часом отримує дозволи на освоєння все більшої кількості родовищ Кременчуцької магнітної аномалії. А у 2007 році компанія, до якої входять активи Полтавського ГЗК розмістили акції на Лондонській фондовій біржі. Це вважається одним з найбільших і найуспішніших первинних розміщень акцій української компанії, адже у результаті розміщення  25 % усіх акцій компанія залучила близько 457 млн доларів. 

У 2010 році на комбінаті сталася безпрецедентна подія — працівники оголосили страйк. Серед їх основних вимог було збільшення заробітньої плати та перегляд норм безпеки праці. Керівництво у відповідь завезло на завод 200 штейкбрейхерів – працівників, що не відходили від роботи попри страйк. Всього на заводі працює близько 7, 5 тис. осіб.

Як Лубенський завод “Мотор Січ” став флагманом верстатобудівництва на Полтавщині

0

127 років працює Лубенський верстатобудівний завод. Він пережив дві війни, зміну влади, зміну місце розташування, але залишився осередком копіткої праці та виробничого ентузіазму. Нині, повідомляє сайт poltava.one про нього знає вся Україна. А ветерани заводу з теплом згадують свої перемоги, відкриття  і пишаються внеском у розвиток машинобудівної галузі країни. 

Перебудови, переїзди, переіменування – початок історії заводу

 Історія Лубенського верстатобудівного заводу почалася 1895 року. Він був створений у місті Кременець Волинської губернії як чавуноливарний і механічний завод “Овадіс і К.”. Його засновниками були Овадіс, Вайнберг і Перельмутер.

Щоб уникнути банкрутства, комерсанти об’єдналися у товариство “Фенікс”, його правління знаходилося у Санкт-Петербурзі. До початку Першої світової війни завод ремонтував сільськогосподарські знаряддя, виробляв чавунне і мідне литво, а також виготовляв токарні і стругальні верстати найпростіших типів. Влітку 1915 року, коли фронт наблизився до Кременця, завод був евакуйований до Лубен. Розмістили його на території олійниці Требелєва, там він приступив до виготовлення токарних верстатів. 

Навесні 1916 року почалося будівництво заводу в північно-західній частині міста на землі, куплені у поміщика Шемета. Ливарний, модельний і ковальський цехи було споруджено під одним дахом. Завод, крім токарних, став випускати і стругальні верстати та виконувати замовлення на ремонт сільськогосподарських машин, виготовляти деталі.

Наприкінці 1918 року його купи поміщик Л. П. Климов. У 1919 році, після встановлення радянської влади, завод “Фенікс” націоналізували і передали Лубенському окрраднаргоспу.

У 1923 році завод законсервували на рік. Після відновлення ефективність заводу була невеликою, тут випускалось щомісяця по 10-12 верстатів. У 1926 році отримує назву “Комунар”. Перед цим на заводі була здійснена реконструкція. 1935 року переходить у підпорядкування Головного управління верстатобудівництва, опісля став випускати удосконаленні верстати.

З початком Другої світової війни завод був евакуйований на станцію Саракташ Оренбурзької області. Зразу після визволення Лубен почалося будівництво нового заводу, проте і в Сарактасі завод залишився функціонувати. 

Новий завод у Лубнах запрацював у 1944 році. У наступні роки потужність “Комунара” зростала і розширювалася номенклатура верстатів. З кінця 50-х років завод став спеціалізуватися на виготовленні спеціальних шліфувальних та універсальних круглих шліфувальних верстатів. 

Крім того, у 90-х роках випускав ряд виробів для народного споживання. Завод часто працював у 3 зміни, щоб виконувати всі замовлення. У 80-х роках ХХ століття був налагоджений експорт верстатів у 53 країни світу. Загалом на рахунку заводу 75 країн-імпортерів, представників Азії, Америки і Європи. 

Завод у роки перебудови та в незалежній Україні

У 90-х роках почалися почався період занепаду багатьох українських підприємств. 

З розпадом СРСР ефективність заводу “Комунар” також упала. Але завдяки вдалому керівництву і освоєнню нових верстатів завод не припинив свою роботу і забезпечив стабільний економічний стан виробництва у період перебудови.

У 1994 році працівники заводу утворили акціонерне товариство «Шліфверст». Це дозволило кожному акціонеру усвідомити свою важливість і роль у спільній справі. У ці роки на заводі працювали талановиті інженери-конструктори та слюсарі, які постійно вдосконалювати свої навички і освоювали нові техніки. 

У 1995 році продукцію завод презентував на Міжнародній виставці в Мадриді, де отримав Почесну грамоту та “Міжнародну золоту зірку”. 

3 квітня 2012 року Лубенський верстатобудівний завод увійшов до складу АТ “Мотор Січ”. Це дозволило виробництву вийти на новий рівень та налагоджувати співпрацю з міжнародними та українськими партнерами. Крім різноманіття устаткування, яке виробляє завод, основною продукцію його, як і раніше, є круглі шліфувальні верстати. Вони визначаються економічністю, точністю, зручністю та сучасним дизайном.