Home Blog Page 14

KONSORT: Як автомийка у Полтаві стала міжнародно визнаною мережою підприємств

0

Побудувати власний прогресуючий бізнес доволі непросто. Хтось зупиняється ще на початку, не витримуючи конкуренції або не маючи достатньо хисту до цієї справу. А хтось, повідомляє сайт poltava.one, йде семимильними кроками у досягненні своєї мети. Як, наприклад, Віталій Дмитрієв – засновник та власник компанії, «тато» українського бренда-лідера виробництва спеціалізованого обладнання для підприємств KONSORT. 

Як все починалось

У далекому 2006 році Віталій зі своєю тодішньою командою відкрив автомийку у Полтаві. Наступного року кількість зросла до 7 автомийок, а вже у 2008 році функціонувала повноцінна мережа з 28 пунктів по всій Україні. Стрімкий розвиток ринку логістики спонукав Віталія у 2010 році диверсифікувати бізнес у новий напрямок – сервісне обслуговування складського обладнання. Тоді команда власноруч відремонтована першу роклу, а вже у 2011 році був випущений перший конвеєр власного виробництва. Саме так почався довгий і цікавий шлях розвитку компанії KONSORT, яка ще у 2019-2020 роках була відома під назвою «СМС» (система модернізації складів). 

Унікальність послуг, безперервний розвиток та курс на краще майбутнє – секрети успіху будь якої справи

Так як компанія «СМС» до 2010 року займалася різнопрофільними справами, можно вважати, що шлях розвитку у сегменті виробництва обладнання зайняв трохи більше 10 років. Із самого початку запропонований ринок послуг та товарів був унікальним для українського ринку. Керівництво компанії вибрало для себе найбільш перспективну нішу бізнесу і стало працювати у потрібному напрямку. 

Якими принципами керувався Віталій Дмитрієв при нарощуванні потужностей і розширенні виробництва? Все дуже просто – для розвитку більшості направлень бізнесу потрібна супутня інфраструктура. Насамперед, це – складські потужності. Якщо на перших етапах розширення складів базується лише на збільшенні площі та стелажної зони, то в подальшому розвитку не обійтись без конвеєрів та автоматизованих систем. Розумний підхід до розширення складів забезпечує ріст потужностей та своєчасну адаптацію до потреб та вимог ринку, що швидко змінюються. Саме на цей фактор зробила ставку компанія  «СМС» – забезпечення клієнтів обладнанням та сервісними послугами, які є критично важливими в їхній сфері. По суті, бізнес KONSORT спрямований на підтримання і розвиток інших видів бізнесу.

До сьогоднішнього дня KONSORT керується головним принципом свого керівництва:  «Щоб було добре тобі, має бути добре навколо! Чим міцнішими будемо ми, тим міцнішою буде наше країна».

Полтавщині є чим пишатися

Компанія KONSORT – справжня гордість Полтави та України в цілому. Партнери обирають послуги та обладнання, керуючись бездоганною репутацією керівництва та всієї великої команди професіоналів. Переваги KONSORT перед конкурентами очевидні:

  • Наявність міжнародних та європейських сертифікатів якості продукції.
  • Робота 22 сервісних майданчиків у різних містах України, 17 представництв за кордоном та найкраща мобільна сервісна підтримка по всій країні. 
  • Співпраця та довіра з боку авторитетних міжнародних компаній.
  • Найкраща команда менеджерів та інженерів, здатних зрозуміти та задовольнити індивідуальні потреби бізнесу клієнта.

За останні 10 років праці KONSORT знизив максимальні строки виконання замовлень до рекордних показників – з 21 до 15 днів. При цьому якість товарів та послуг не втрачає позицій, поглинаючи наче губка всі новітні технології. 

У 2021 році компанія отримала премію СУП на щорічний церемонії нагородження найкращих українських підприємців. KONSORT здобула перемогу у номінації «Рушій розвитку регіону».

З Україною в серці

З початком війни в Україні Полтава стала одним із тих міст, що прихистили сотні біженців з територій активних бойових дій. Зі свого боку KONSORT зробила вагомий внесок у допомогу вимушеним переселенцям та відкрила двері для усіх підприємців, які бажають перевезти свій бізнес у більш безпечні регіони. Територіальне, матеріальне та технічне забезпечення заводу може задовольнити потреби в офісних та складських приміщеннях, а також у виробничих потужностях заради порятунку українського бізнесу в умовах війни.

Крім того, компанія веде активну боротьбу на своєму фронті – економічному. KONSORT не зупиняє свою роботу з початку війни, своєчасно сплачує заробітну плату працівникам та податки до державного бюджету. Не так давно на сайті компанії з’явився заклик до іноземних партнерів та клієнтів надавати виробництву ще більше замовлень, щоб українська економіка трималася під час російської агресії. 

KONSORT не припиняє допомагати усім жителям громади, області та країни в цілому. Поміч йде до ЗСУ та місцевого ТРО. Зокрема зусиллями виробничих потужностей було виготовлено необхідні металоконструкції для ТРО м. Полтава. Допомога була передана разом із патріотичними сувенірами, виготовлення яких стало ще однією ланкою масштабного виробництва.  

“Ой, чоботи, чоботи, ви мої…”

0

У 18 столітті Решетилівка здобула собі слави важливого економічно-торгівельного центру. Чого варті лише згадки в історичних документах про місцеві ярмарки у цьому сотенному козацькому містечку, якому пощастило розташуватися на перетині важливих торгово-економічних напрямків, що артеріями шляхів пов’язували Слобожанщину й Південь України із Білоруссю, а далі з російською імперією.

Тож на щедрих ярмарках, які проходили по кілька разів на рік, народ продавав і купляв худобу, збіжжя, овочі та фрукти, посуд і інші численні продукти харчування і речі домашнього вжитку. І як говорять літописці і ті, хто добре знає Решетилівський край та його історію, наповнення ярмаркових рядів широким різноманіттям товарів відбувалося насамперед через те, що у цім краю серед роботящого люду активно розвивалися різні промисли.

Певно, обізнані читачі, перш за все, згадають про й донині славні місцеві вишивку і килимарство, які тепер сягнули нових віх розвитку. Хтось натякне й на колись славнозвісні решетилівські смушки, які втрачено, на жаль, назавжди!.. Та чи згадає хто чоботарів? Детальніше про розвиток цього ремесла на Полтавщині у нашому матеріалі на сайті poltava.one.

 Слово — літописцям

Як говориться у сучасній книзі історико-краєзнавчих нарисів “Решетилівщина — мій рідний край” (2018), добре були відомі в Україні на ті часи й решетилівські чоботи. А далі красномовна цитата: “Ті чоботи були не просто завжденним обуванням, а мистецьким дивом майстрів, гордістю, що не погасла, переходячи з роду в рід. І не один красень-вусач, не один запорожець-козак стоптав пару справжніх чобіт, бо вони, краяни мої, решетилівці, шили навіть аж на Січ”.

Джерела історії Полтавського краю засвідчують, що й загалом на тодішній Полтавщині були доволі добре організовані чоботарі (або шевці). Наприклад, у Гадячі в 1730-х роках діяли декілька шевських профспілок. У 17-19 столітті чоботарство активно розвивалося також у Полтаві, а ще в Чернігові, Новгород-Сіверському, Стародубі, Ніжині. А серед найголовніших осередків шевського домашнього промислу саме на Наддніпрянщині значилися Решетилівка, Охтирка, Березна, Сміле, Ічня, Котельва, Семенівка… 

На фото: інструменти чоботаря.

У 1903 році знаменитий географ П.Семенов Тянь-Шанський з цього приводу стосовно Решетилівки зазначав: “Містечко набуло ролі видатного центру: значна частина населення брала діяльну участь в цьому русі або збуті місцевих виробів, пропонувала свої робочі руки. Чумаки й торговці тут зазвичай зупинялись. З іншого боку, будучи  єдиним крупним і природним центром серед маси хуторів, що тяготіли до нього. Решетилівка приваблювала до себе торговців і тим підтримувала промисли місцевого населення”. За словами географа, в Решетилівці на ту пору почергово відбувалися 6 ярмарок (1 серпня, а ще Троїцька, Покровська, Благовіщенська, Введенська й на Масляну).

І він додавав, що завдяки такій кількості ярмарків, населення має можливість на місці спродувати свої вироби. А важливим промислом тутешнього люду було назване чоботарське ремесло, бо із 630 наявних господарств, більше 280 займалися чоботарством. 

А ось цитата з  «Топографічного опису Малоросійської губернії 1798-1800 років»: “В містечку Решетилівка торги бувають по недільним дням; а ярмарків на рік 4, перша на весь Великий піст, друга на Трійцю, третя — 1 серпня, четверта 25 листопада, на які з’їжджаються купці із міст Полтави і Хорола з  дрібними товарами, та з інших міст для купівлі худоби і вовни, а інколи буває купецтво із російських міст і продовжується продаж на одну неділю».

У вищезгаданій книзі історико-краєзнавчих нарисів також наведено дані дослідження  промислів Полтавського повіту (у його складі з середини ХІХ століття довелося перебувати й Решетилівській волості), яке провело повітове земство 1898 року: “Решетилівські чоботарі давно і добре вивчили своїх споживачів, знають свої ринки і кожному прагнуть дати саме те, що йому потрібно. Решетилівський чобіт не однаковий у Хорольському, Кобеляцькому повітах: місцеві потреби, смаки і звички змінюють, форму і ціну виробів, решетилівський чобіт уміє пристосуватись до свого споживача, відповідно до його побажань і по місцю і по часу”.

До середини 19 століття чоботарство було виключно ручним. Згодом — напівмеханізованим, уже на підприємствах. Як говорять архіви, до 1917 року шевське ремесло постачало 90% продукції взуття, і лише 10% виробляли фабричним способом. І вже в 1920-их роках розвинулася фабричне продукування взуття. 

Цікаво що з розвитком ремесла чоботарі примінилися використовувати у своїй непростій роботі десятки зручних і не дуже, але необхідних їм інструментів. Зокрема для розкроювання шкіри, вигладжування і полірування підошов, підборів, забивання  і виймання цвяхів, шпильок, для пришивання деталей, попередньої розмітки, для проколів дірок, розгладжування латок, для підтримки форми взуття в процесі виготовлення, скріплення деталей та багато іншого. 

В народі чоботарів також називали шевцями. Навіть сучасні українські тлумачні словники зазначають, що “швець” — це майстер, що шиє і лагодить взуття. А в народному фольклорі, часто говорилося, що сам хороший швець найчастіше босий (бо, певно, так роботою для людей зайнятий, що й про себе подбати часу не має). Про поганих майстрів приказували: “Що б то був за швець, коли б усім на один копил чоботи шив?”. А про особливо бідових казали: “І швець, і жнець, і на дуді грець!”.

Чоботарське ремесло кануло в лету…

Минули століття і славне чоботарське ремесло, тісно повязане і переплетене зі швацтвом, кануло в лету, разом із його умільцями-носіями. По собі воно залишило хіба що добру пам’ять і кілька різновидів місцевих прізвищ на сучасній Решетилівщині. Наприклад, Швець, Шевчук, Шевченко, Чоботарьов. Є, до слова, у Решетилівській громаді і село Шевченкове. 

Сьогодні виготовлення взуття шевцями або чоботарями вручну  — велика рідкість. Його напористо витісняє індустріальне виробництво з допомогою верстатів і новітніх операційних ліній. 

Але виробники, вітчизняні і зарубіжні, особливо маловідомі, нерідко безвідповідально ставляться до виготовлення взуттєвої продукції, бажаючи видавати “на гора” не максимальну якість, а максимальну кількість. І загалом ситуації на цьому ринку не сприяє безгрошів’я у населення. І через бажання зекономити розчарованим господарям неякісної покупки незабаром доводиться платити двічі…

В останні роки найбільшою “масовою” потребою у чоботях із застосуванням ручної роботи на Решетилівщині могли відзначатися хіба… місцеві учасники кількох тутешніх танцювальних колективів. Хлопці і дівчата для виконання народних танців потребували якісних і досить недешевих чобіт. Але коронавірус, а потім і широкомасштабна війна в Україні поставили танцювальні заняття і виступи на тривалу паузу. Сьогодні чоботарі Решетилівки здебільшого взуття ремонтують, згідно сезонних замовлень. І зазначають, що при нинішньому широкому виборі моделей, різновидів, якості, люди й досі не навчилися правильно дбати про про свої черевики. За словами тутешніх майстрів, влітку у них клієнтів зовсім обмаль, а от у холодну пору, особливо на межі сезонів, коли люди дістають із шаф наявні взуттєві запаси, — вистачає! І лише деякі з цих працівників  — мастаки пошити з “нуля” непогану пару. Хоча ці майстри, як справедливо буде зазначити, походженням не з Решетилівського краю.

Як у XIX столітті молодь освічувала полтавських селян та чого їм це коштувало

0

Ще кілька століть тому освіта, книги та вистави були недосяжною розкішшю для українського населення. Та й мало хто вбачав у цьому сенс, адже люди з ранку до вечора були зайняті важкою працею і думками як прогодувати потомство. Стиралася людська свідомість та самоідентичність, люди перетворювалися на роботів, чиї думки не виходили далі природних потреб. І лише купка освічених творчих людей вирішили покласти цьому край і відкрити багатство української культури для українців. 

Детальніше про початок просвітницької діяльності у Полтаві у нашому матеріалі на сайті poltava.one.

Зародження громад

 У ХІХ столітті з метою просвітництва у багатьох містах України були створені громади — напівлегальні об’єднання українських демократів та інтелігенції.

До них входили лікарі, вчителі, професори, письменники, студенти та учні старших класів гімназій, ліберально налаштовані поміщики.

На Полтавщині громади діяли з перервами із середини ХІХ до початку ХХ століття. Громади були об’єднаннями небайдужих освічених людей та не мали чіткої структури та організаційної ієрархії, а також програмних документів або статуту. Це через те, що політичні переконання членів громад були різними, хтось був більш ліберально налаштований, хтось тяжів до демократії, дехто підтримував революційний шлях. 

Але в одному їхні ідеї сходилися: головною метою членів громад була культурно-просвітницька діяльність. Для селян та простих робітників вони організовували освітні гуртки, недільні школи, друкували та поширювали популярні книги, влаштовували театральні вистави та займалися етнографічною діяльністю, збирали фольклор.

Розквітом їх діяльності стало видання першого українського політичного літературного журналу “Основа”, одним  із редакторів якого був педагог і вчений, який стояв біля витоків Кирило-Мефодіївського братства Василь Михайлович Білозерський. Деякий час Білозерський був вчителем у Полтавському кадетському корпусі. 

Полтавська громада та її члени

Перша полтавська громада діяла в 50-60 роках ХІХ століття. Періодично її склад змінювався, на 1862 рік до складу входило 60 осіб. Керівником громади був голова Полтавської телеграфної станції Віктор Лобода, відомий своїми статтями «О равнодушии нашем к собственной народности» та фарсом «Пройдисвіт Шкубент». 

Серед найяскравіших постатей Полтавської громади були викладач історії Полтавського кадетського корпусу, активний організатор недільних шкіл та член Кирило-Мефодіївського братства Дмитро Пильчиков, педагог і письменник Олександр Кониський, викладачі навчальних закладів. Жінок-учасниць громади налічувалось небагато, але серед них була поміщиця Єлизавета Милорадович, тітка гетьмана Павла Скоропадського. 

Серед молоді були учні Полтавської гімназії, студенти Київського університету: Михайло Драгоманов, Михайло Старицький, Панас Мирний.

З початку 60-х років громада влаштовувала регулярні зустрічі в будинку Єлизавета Милорадович та Віктора Лободи, громадського діяча та етнографа. Тоді ж було зроблено спробу оформити діяльність громади організаційно. Для цього Лобода та прапорщик Щелкан подали клопотання та список осіб полтавському губернаторові на дозвіл створити товариство грамотності. Тоді ж було розроблено перший проєкт статуту. Серед місій у документі зазначалося організація шкіл та допомога існуючим, розповсюдження книг та публічні читання-лекції. 

Першими досягненнями Полтавської громади було відкриття чоловічої недільної школи, якою опікувався Віктор Лобода. 1861 року розпочала діяльність суботня школа на чолі з Олександром Кониським. Працювали недільні школи під опікою поміщиці Єлизавети Милорадович. Структурно вищими над ними була загальна рада, яка керувала методичною роботою навчальних утворень. Для комунікації з широкими масами населення Олександр Кониський відвідував навколишні села, проводив просвітницьку діяльність.

Спад діяльності та переслідування

Але у 1862 — 1863 роках був відчутним спад революційного настрою та активна протидія з боку влади. Недільні школи закривали, перешкоджали діяльності громад та переслідували її членів. Так Віктора Лободу було переведено на роботу в Смоленськ. Активних членів громади звільняли з роботи та відсилали до Росії. А в кінці 1862 року над громадівцями відбулися суди, в результаті яких багато з них відправили на заслання.

В кінця 60-х років відчувалося відродження революційного духу, громади поступово відновлювали свою діяльність на культурно-освітній ниві. Згодом у складі Полтавської громади виділилась група радикально налаштованої молоді, до якої входили учні навчальних закладів. Вони об’єдналися з революційними гуртками, а дехто став революційними народниками. 

Загалом внесок роботи громад був дуже великим, крім збільшення загального культурного та освітнього рівня населення, вони ще й будили національну свідомість полтавців. 

 Від учителя до бджоляра: які професії можна було освоїти в Гадячі у ХХ столітті

0

Гадяч у ХХ столітті був важливим культурним та промисловим осередком. У 1960-х роках тут нараховувалося 12 тис. жителів, працювали спеціалізовані господарства, підприємства, училища, школа бджільництва, музична та однорічна сільськогосподарська школа, гімназії, два кінотеатри та районна бібліотека імені Лесі Українки. Більш детально про систему освіти в цьому полтавському місті у нашому матеріалі на сайті poltava.one.

Гадяцька жіноча гімназія 

Гадяцька  жіноча гімназія була відкрита у 1911 році на базі місцевої приватної жіночої гімназії Клепачевської. Тут проводилось навчання за восьмирічним курсом з підготовчими та восьмим педагогічним класами. Важливо, що до гімназії зараховувалися дівчата усіх станів та віросповідань. При випуску вони отримували атестат зі званням вчителя початкової школи та молодших класів жіночих гімназій. 

А восьмий педагогічний клас давав право працювати домашньою вчителькою, а тим, хто отримав золоту медаль — домашньою наставницею. На 1917 рік у гімназії отримували освіту 375 дівчат, з них 30 — діти селян, 45 — козаків, 171 міщан і цехових, 10 духовенства, 61 особових особистих дворян і чиновників, 22 родових дворян та інші.

Почесною попечителькою дівчат була графиня М. М. Ламздорф-Галаган. 

Студентки мали можливість займатися у фізичному кабінеті та співати у хорі. Фінансувалося гімназія коштом учнів, губернського земства та держави. Тут викладали 24 вчителі, випускники університетів та жіночих гімназій. 

При навчальному закладі діяли педагогічна і попечительська рада, для яких у 1912 році було збудоване власне приміщення Гадяцьким міським управлінням.

Після Другої світової війни школа відновила свою роботу як педучилище.

Гадяцьке педагогічне училище 

Після реформації жіночої гімназії на її місці з’явилися педагогічний технікум, а згодом педагогічне училище. Училище почало готувати вчителів 1-4 класів. А у 1955 році припинило свою діяльність, частину учнів було направлено до Сорочинського та Лохвицького педучилищів. 

За час своєї діяльності педучилище в Гадячі здійснило 30 випусків та підготувало понад 6 тис. кваліфікованих учителів. Серед них були академік АН України, Лауреат державної премії імені Т. Г. Шевченка Л. М. Новиченко та доктор філологічних наук М. А. Жовтобрюх. До 1939 року училище розташовувалися в будинку сучасної школи інтернату, потім будинку, де нині працює училище культури.

Гадяцька чоловіча гімназія

Гімназія почала функціонувати у 1911 році, спочатку мала 6 класів, а через кілька років було відкрито 7-й клас. До гімназії приймалися усі охочі хлопці, без станових та інших упереджень. У 1917 році освіту отримувало близько трьох сотень хлопців: діти духовенства, селян, козаків, міщан та дворян. Оплата від одного учня на рік складала 50 карбованців, до того ж гімназія фінансувалася містом і земствами. 

Педагогічний колектив нарахував 19 учителів, які отримали кваліфікацію у Петербурзькому та Харківському університеті. 

Будинок гімназії був одним з найкращих в окрузі, споруджений земством. До того ж учні мали змогу жити у учнівських квартирах, яких було 13. 

Одним з найвідоміших випускників закладу є конструктор, член — кореспондент академії наук СРСР, військовий Микола Леонідович Духов. Також з діяльністю навчального закладу пов’язана культурно — освітня робота Олени Пчілки.

У 1919 році гімназію ліквідували, у її приміщенні діяли педагогічні курси, що згодом реорганізували у педагогічний технікум. Нині у цій будівлі працює Гадяцька спеціалізована школа інтернат.

Гадяцька школа бджільництва

У 1932 році в місті Гадяч була створена районна колгоспна школа, що готувала спеціалістів масової кваліфікації для сільськогосподарського виробництва — завідувачів ферм, техніків-рільників та пасічників. 

У 1936 році на її базі організована дворічна сільськогосподарська школа, яка обслуговувала всі райони Полтавської області. На переддень війни, до 1940 року було здійснено уже 4 випуски спеціалістів, близько 180 у кожному. 

Впродовж Другої світової війни школа припинила роботу. І відновила її 1944 року. З 1947 по 1963 тут навчалися техніки-пасічники, лісоводи, техніки-садоводи, майстри переробки продуктів плодівництва та овочівництва. Школа мала теслярну майстерню, а у 1970 році на її базі створена бібліотека навчальних посібників, близько 3360 примірників. 

Гадяцьке вище початкове училище

У 1912 році на базі міського училища було відкрити Гадяцьке вище початкове училище. Навчання там тривало чотири роки. Навчалися виключно хлопчики — підлітки, які закінчили початкову школу. Серед основних курсів училища була алгебра, геометрія, фізика, російська мова і словесність, історія, закон божий, креслення, малювання та гімнастика. 

Зазвичай після закінчення навчального закладу чоловіки продовжували навчатися в технічних училищах та семінаріях для вчителів. У 1915 році тут проходили навчання 170 хлопців. До того ж при училищі діяли дворічні педагогічні курси. 

Плата за навчання складала 10 карбованців на рік, на утримання також виділялися державні дотації.

Через рік при училищі була створена вища початкова школа, яка існує донині як Гадяцька спеціалізована школа №2. В ній є музейна кімната, де збереглися артефакти, які вказують на славне минуле навчального закладу.

Гадяцьке училище культури імені І. Котляревського 

Спершу училище було засновано у Харкові як школа політосвіти — 1935 рік. А з 1947 перейменовано на Харківський культурно-освітній технікум. Тоді навчальний заклад готував своєрідних культурних революціонерів: інспекторів політосвіти, директорів будинків культури, масовиків культурної роботи та бібліотекарів. 

 Через кілька років переведений у Гадяч і реорганізований у Гадяцьке культурно-освітнє училище, якому 1969 року було присвоєно ім’я Івана Котляревського.

Разом з тим сюди була перевезена матеріальна база, музичні інструменти, бібліотечний фонд, педагогічні працівники та учні. Очолив його військовий та педагог Константин Іванович Черевик. З державної казни були виділені кошти для придбання господарського інвентаря, необхідного обладнання та музичних інструментів. А будівля училище була двоповерховою з 10 класами, спортивним та актовим залом та 11 службовими кімнатами.

При училищі діяв гуртожиток, в якому жило 100 учнів, 12 викладачів отримали в місті квартири. Хоч через переїзд училище відчувала нестачу педагогічних кадрів, але розвивалося досить стрімко. У 1958 році тут вже працювали півтора десятка гуртків художньої самодіяльності.

На кінець ХХ століття готувало кадри з 6 спеціальностей: керівників самодіяльного хорового та хореографічного колективу, оркестрів народних та духових інструментів, режисерів масових заходів та бібліотечних працівників. Мало два відділення: денне та заочне. Налічувало 700 учнів та 120 осіб педагогічного колективу. Загальна кількість випускників сягнула 12 тис. фахівців клубної та бібліотечної справи.

Училище успішно розвивається досі, а у 2016 році було перейменоване на Гадяцький  коледж культури і мистецтв ім. І. П. Котляревського, а у 2020 – на Гадяцький фаховий коледж культури і мистецтв імені І. П. Котляревського. 

Трояндова плантація у Подолі або бізнес для душі…

0

“Увесь той час, який ти витратив для троянди, робить її такою важливою для тебе.., — писав колись Антуан де Сент Екзюпері у своєму “Маленькому принцеві”.

Згадка про влучну цитату знаменитого французького письменника виникає одразу, коли опиняєшся посеред трояндового поля у селі Поділ донедавна Великобагачанського району на Полтавщині. Тут на близько двох гектарах землі квітнуть і пахнуть тисячі троянд, кожна з яких без перебільшення важлива для господарів… Детальніше на сайті poltava.one.

Такого асортименту в Україні ще пошукати…  

Вирощувати трояндову красу на родючій великобагачанській землі родина Володимира Остріжного вирішила років 7 тому. За плечима господар уже мав чималий, зокрема й практичний, досвід у садівництві. Але душа прагла, щоб бізнес вийшов на рівень не лише прибуткової, а й благородної справи, яка б приносила ще й естетичне задоволення собі й іншим людям. 

Тепер на чималій ділянці ростуть і квітують більше 350 сортів троянд. Такого асортименту в Україні ще пошукати. Серед них і просто популярні, й доволі ексклюзивні. Наприклад, найдорожча троянда в історії людства — “Джульєтта”, на виведення якої витрачено з п’ять мільйонів євро. Є тут і інші ексклюзиви від англійських селекціонерів, зокрема від знаменитого Девіда Остіна — сорт “Вільям Шекспір”, “Вінчестер кафедрал”, а ще “Скарлет мейяндекор”, “Тантау”, “Сирійська чайна”, “Міцуко” та найзнаменитіша троянда 20 століття “Глорія дей”, яку в 1935-39 рр. виведено у Франції на честь її звільнення, та сотні інших.

Володимир чимало знає про троянди, про їх сорти і особливості догляду, багато бачив і розводив, зокрема унікального. Чи не за кожен наявний сорт ладен відзвітувати. Каже, у його трояндовому морі чомусь бракує хіба “Сивої дами”, що у 70-80-х була зіркою в Нікітському ботсаду, простої по собі, але саме такі квіти завойовують народну любов і з часом стають легендарними. Чоловік запевняє, що людей, які безпомилково розбираються в трояндових сортах, не існує, надто це тонка матерія.

Найважливіше у квітникарстві — не технології, а люди

За словами господаря, роботи по догляду за трояндовим царством вистачає з ранньої весни до пізньої осені. Процес вирощування троянди до стану реалізації займає мінімум три роки.Чи не найважливіша і найбільш скрупульозна праця — окуліровка (щеплення) на шипшину. Що більш якісний посадковий матеріал використати на початковому етапі, то якісніші троянди отримаєш в результаті. Вони зокрема порадують довговічністю (зможуть рости й квітувати до 20 років) й морозостійкістю. Але на остаточний продукт впливають ще й  умови вирощування і постійна копітка праця тих, хто цим займається.

Тому найважливіше у квітникарстві не технології, а саме люди. Це відповідальна ручна праця — підготовка грунту, розведення, догляд, захист рослин від шкідників. Особливо вимогливі сорти ексклюзивні, біля них треба попотіти. 

Але покупці часто недооцінюють важкої праці і ведуться не на сумлінність і хорошу репутацію квітникарів, а на дешеву ціну квітів і придбають неякісний товар у шарлатанів. До того ж, звичайній людині досить не просто відрізнити якісний товар від неякісного на ринку. І часто від продавців порад не дочекаєшся, бо самі не знають, що продають і звідки це прибуло.

Квіткові смаки змінюються

Вирощувати троянди, вважають Остріжні, — загалом вигідна справа. До 2014 року в результаті співпраці з реалізаторами по Україні, зокрема в Криму, родині підприємців вдавалося продавати досить солідні партії квітів. Цьогоріч, через масштабну війну в Україні в пріоритеті для сімейного бізнесу стоїть питання швидше вистояти, а ніж бити рекорди. 

Минулого року тут окулірували 40 тисяч троянд. Цьогоріч планують 90 тисяч. Діапазон цін за 1 кущ — від 25 до 250 гривень, залежно від сорту. А середня ціна за кущ — 70 гривень. Квіти на зріз коштують 15 гривень за штуку. А ще господарі усім бажаючим пропонують безкоштовну фотосесію посеред трояндової краси.

Володимир розповідає, що нині трояндові вподобання клієнтів змінилися. Раніше споживачам до душі були квітки у формі бокала. Нині люди люблять велику повноцінну квітку. Найбільший букет під замовлення з цієї плантації становив до 150 троянд. Є чоловіки, які приїздять по троянди для своїх коханих постійно, їх тут уже добре запам’ятали. Буває, люди навіть уночі дзвонять, що хочуть купити букет. Є хлопець, який постійно замовляє різнокольорові букети мамі, щоб вона милувалася. Оригінально в таких комбінованих композиціях серед інших виглядають зелені троянди. 

Варто знати, що деякі сорти троянд не для зрізу у букети і взагалі не будуть стояти у вазі. А для інших важливо правильно зрізати квіти — вранці, щоб насичення вологою було відповідне і перед тим, як поставити для милування, відправити квіти на певний час в холодильну камеру. А от дружині на подарунок Володимир троянди ніколи не обирає. Каже, це було б кощунством і занадто банально. Краще вже польові!

“Усе покинути — розуму багато не треба…”

Трояндовий килим у Подолі квітує з початку червня і до самих морозів. Цікаво, що кущі можуть витримати до 42 градусів морозу. І увесь цей час пахощі у полі витають неймовірні!

“Ми то вже принюхалися, а люди завжди приємно вражені, — каже господар. —  Ті, що на зріз, особливо не пахнуть, а от інші! Наше розмаїття сортів вразило навіть працівників столичного ботсаду. Періодично відстежую нові цікаві сорти. Але, якщо дбати про інтереси покупця, то тут головне, щоб оригінальність і якість не обернулася для нього захмарною ціною… Незалежно від труднощів сьогодення, ми працюємо. Не будуємо плани, а діємо. Сказати, що сьогодні підприємцю складно й усе покинути — розуму багато не треба. Але кожному з нас опустити руки — великий виклик економіці країни. Нині купа непрацюючих припадає на одного виробника. Люди розслабилися і не хочуть трудитися фізично. Але ж фізичний труд це ще й цікаво, це додає здоров’я, бо нині бабуся в селі часто здоровіша за офісного працівника. Ти здоровіший, коли трудишся на землі. Тому молодь не повинна боятися працювати руками. Але, на жаль, вітчизняні і світові тенденції демонструють зовсім інше…”. 

Троянди з великобагачанської землі вже ростуть і квітують в усіх куточках Полтавщини, радуючи своїх господарів. А ще в багатьох інших регіонах, наприклад у сусідніх Чернігівщині, Дніпропетровщині, Київщині… І увесь витрачений на них час тішить сумління родини Остріжних, як і казав Екзюпері.

Дерев’яні самокати, скрипки, меблі, посуд: історія полтавського деревообробництва

0

Нині вироби з дерева все більше виходять з моди, залишається лиш в арсеналі меблевих фабрик, які штампують свою продукцію тисячами за певними лекалами з допомогою сучасної техніки та великих промислових машин.

А ще століття тому, повідомляє сайт poltava.one, деревообробка вважалася справжнім мистецтвом і все хатнє начиння, виготовлене з цього матеріалу було неповторним і вміщувало частинку душі майстра. Полтавщина була одним із флагманів цієї галузі в Україні, а майстри славилися своїм талантом і незвичайними виробами.

Зародження галузі на наших землях

Археологічні розкопки і літописні дані свідчать про широке побутування обробки дерева в Україні дуже давно. У Київській Русі деревообробництво стояло на високому технічному і художньому рівні. Ремісничі цехи на Полтавщині з’явилися у XVII столітті: теслярський у Кобеляках — 1667 рік, бондарний у Полтаві — 1676 рік.  Уже на початку XVIII століття з’явився бондарний цех у Прилуках і налічував 55 членів.

Український історик Опанас Шафонський констатує також наявність цеху колісників у Глинську у 1786 році. Вчений зафіксував, що возівники й колісники Груні та Куземина славилися далеко за межами Полтавського краю. Вони виробляли волові кінні вози, чумацькі мажі, сани, колеса, обіддя, окуті залізом. 

Добре налагоджений промисел мав вихід на ярмарки, товар вивозився в Харківську, Чернігівську та Катеринославську губернії. Цим промисловим займалися багато містечок та сіл: Зуївці, Зубівка, Комишня, Попівка, Хомутець — Миргородського повіту, Калайдинці, Клепачі, Хитці — Лубенського повіту, Великі Будища у Гадяцькому повіті, Зіньків, Кобиляки та Кременчук.

Люльки й курильні трубки робили у Великій Павлівці, що біля Зінькова — єдиному осередку на Лівобережній Україні. Валками возив товар відправляли на Дон, Кубань і Кавказ.

Кількість ремісників деревообробної галузі на 1865 рік становила понад 500 осіб. За земською статистикою: на 1878 рік було 1183 ремісників, а уже на 1922 рік — 9538 майстрів: з них — 3450 столярів, 1888 колісники і возівників, 1325 бондарів.

Перші кооперативні артілі і фабрики

У 20-х роках XX століття засновуються кооперативні артілі: «Зоря» у Кобеляках загальною кількістю 105 робітників, «Кредиткустар» у Нових Санжарах, які виготовляли меблі і бочкотару. Функціонували деревообробні майстерні «Укрлістопу» у Полтаві, які згодом переросли у фабрику з різьбярським цехом на 112 робітників та фабрично-заводською школою, де навчалась 80 учнів. Працювала деревообробна фабрика “Червоний жовтень” у Лубнах, меблеві артілі в Гадячі, Градизьку, Карлівці. 

На кінець XX століття меблі та побутові предмети з лози виготовляли на Великобагачанській лозофабриці, пресовані меблі — у Диканьці, Кобеляках, бочки — на фабриках «Зоря» (Кобеляки), «Прогрес» (Котельва), «Жовтень» (Лохвиця), різьблені хатні речі та сувеніри — у Кременчуцькому лісгоспзазі. 

Географія та різноманіття деревобробницького промислу

На Полтавщині деревообробний промисел віддавна зосереджено в місцях, де збереглися лісові масиви — у Зіньківському, Миргородському, Лохвицькому, Лубенському і Полтавському районах. Ремісники використовують класичні способи обробки дерева: видовбування, витесування, вистругування, ви різьблення, виточування.

Направду Полтавщина славиться своїм різноманіттям технік та вмінь. Тут деревооброблення включає теслярство, наприклад зведення будівель, віконні та дверні одвірки, засоби транспорту, сільськогосподарський реманент, верстаки. З рук столярів виходили меблі, скрині, посуд, побутові предмети, музичні інструменти; бондарство постачало бочки, діжки, цеберка, барила, коновки, обручі, мазнички, коромисла. Полтавські майстри також славились різьбярством, плетінням з лози та верболозу.

Як матеріали на наших землях використовували дуб, липу, грушу, сосну, вільху. 

Де експонувалися вироби

Майстри з деревообробки експонували вироби на виставках, організованих Полтавським губерським земством і Полтавським сільськогосподарським товариством, починаючи з 1846 року і до початку Першої світової війни. Найкращі майстри регіону отримували срібні, бронзові медалі, грошові відзнаки у 15 і 7,5 карбованців сріблом. Неймовірної краси були представлені скрипки роботи Олексія Греченко та Володимира Марченка. На виставках у Хоролі, Кременчуці і Полтаві експонувалися рідкісні предмети — дерев’яні самокати роботи Івана Ростоперченка, Василя Буряка і Тихона Довгошиї.

Вдячність від тих, хто потрапив у жахливі доленосні ситуації, неможливо не відчути

0

З перших днів масштабної фази російсько-української війни у Решетилівці діють два основні пункти видачі гуманітарної допомоги. Обидва вони знаходяться у центрі міста і постійно активно приймають внутрішньо переміщених осіб. Детальніше poltava.one.

Пункт повністю на забезпеченні небайдужих решетилівців

У пункті, що розмістився у одному з міських закладів культури, роботу зосередили саме довкола видачі одягу, взуття та речей першої необхідності.  Як розповідає Анна Калашнікова, яка координує діяльність даного пункту, за останніми даними за допомогою сюди звернулися більше тисячі людей. Левова частина із числа відвідувачів — це громадяни, які прибули на Решетилівщину з Харківщини. Зверталися за допомогою і жителі Київської, Сумської, Донецької та інших областей. Зокрема й ті, хто, тікаючи від війни, проїздив через Решетилівку транзитом.

Пункт працює щоденно крім вихідних та зачиняється на час повітряних тривог. З перших днів березня речі сюди почали активно приносити небайдужі жителі міста та сіл Решетилівської громади, іноді навіть доставляли автівками сільські волонтери, зібравши допомогу на місцях. Щоб спільними зусиллями підтримати постраждалих, краяни приносили одяг та взуття для дітей і дорослих, іграшки, речі першої необхідності. Відгукнулися і місцеві підприємці-власники магазинів одягу, які допомогли новими речами.

“Якісну гуманітарну допомогу ще в березні ми отримали з Польщі. Це були чудові м’які й розвиваючі іграшки, дитяче харчування, памперси, куртки, пледи, ковдри і подушки, яких тоді насамперед потребували (у той час місцеве населення нам оперативно приносило матраци). А ще ми зробили кілька рейсів, щоб доставити у наш пункт речі з гуманітарного пункту міста Полтави, коли тут відчувався суттєвий брак необхідного”, — говорить пані Анна.

Ще недавно — сцена, а сьогодні — волонтерство

Станом на сьогодні гуманітарна допомога централізовано не постачається і пункт повністю на забезпеченні небайдужих краян. Найбільше люди приносять футболок, штанів, суконь і рубашок, а ще постільної білизни. А також речі для новонароджених (зокрема й доволі недешеві візочки, ліжечка, памперси та дитяче харчування), час від часу серед рядів можна знайти й дитячі ковзани, самокати, скейтборди.

Уся видача на контролі працівників закладу, які в мирний час працювали у сфері культури і навіть не уявляли, що їм доведеться залишити сцену не лише через пандемію КОВІД-19, а через жахливу війну. Постійно задіяний у пункті видачі і технічний персонал закладу. Буває, протягом робочого дня тут отримують допомогу до 60 і навіть 80 потребуючих. При тому, що часто люди приходять поодинці, а допомогу просять для цілої сім’ї. Одного разу староста кількох тутешніх сіл приїхав до пункту, щоб обрати речі і доставити їх близько 20-ти переселенцям.

“У гарячі  періоди — Буча, Ірпінь, активні бомбардування Сумщини (зокрема Охтирки), шалені наступи на Сєверодонецьк, Волноваху… Все це у нас тут відчувалося і відображалося активними хвилями напливу людей. Часто доводилося спостерігати, як люди прибували в наш регіон, у нашу громаду, як кажуть, хто в чому… Хто в чому встиг вискочити з оселі і врятуватися від обстрілів та бомбардувань. Зразу згадалася бабуся, яка вийшла поратися до корови, і вже незабаром, потрапивши під бомбардування, втікала і опинилася у нас у калошах та якійсь домашній “куфайці”.  Багато страшних історій наші працівники тут наслухалися…”, —  сумно каже співрозмовниця.

Люди щиросердно сподіваються на підтримку і співчуття

Далі вона згадує родину — дитячий будинок сімейного типу. Десятеро дітей (п’ять хлопчиків і п’ятеро дівчаток) із батьками теж прибули практично без речей. Невідомо як подолавши шлях у розстріляній ворогом колоні, вони були неймовірно розгублені. І таких історій дуже багато. І про втрачених рідних, про вщент зруйновані оселі, села, а значить — долі… Вдячність від тих, хто потрапив у жахливі доленосні ситуації і отримує гуманітарну допомогу, неможливо не побачити і не відчути. Вона в поглядах, словах і в серцях. У цих людей немає егоїзму, зверхності і перебірливості. У них інші цінності і другорядне вже немає різниці. Вони не просять найкращого, найновішого чи модного одягу, вони просять всілякої можливої допомоги та щиросердно сподіваються на підтримку і співчуття. 

Останніми днями потік тих, хто приносить речі до пункту, зменшився, як і потік біженців, що відрадно. На сьогодні тут насамперед потребують сезонного (літнього) одягу та взуття. 

Другий вищезгаданий пункт видачі гуманітарної допомоги для внутрішньо переміщених осіб у Решетилівці теж постійно активно працює, тут внутрішньо переміщеним громадянам видають насамперед продукти харчування.

Сумні цифри…

За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні вже сягнула більше 8 мільйонів. Люди, полишаючи свої домівки, найбільше виїздили з Харківщини, Києва, Київської, Донецької та Луганської областей. У свою чергу регіони, які прийняли найбільше переселенців — Дніпропетровщина, Київщина, Львівщина, Вінниччина і Полтавщина. Серед людей, які досі лишаються в небезпеці, чимало громадян, які вважають, що їхати ще більш небезпечно, які не мають грошей, щоб поїхати та ті, хто не хоче залишати своє майно і оселі. У МОМ, визначаючи категорію внутрішньо переміщених людей, зазначають, що це особи чи групи осіб, які були змушені або зобов’язані втекти, або покинути власні домівки чи місця звичного для них проживання, зокрема в результаті або з метою уникнення наслідків збройних конфліктів, широкомасштабних насильств, порушення прав людини, або природних чи техногенних катастроф, які у той же час не перетинали міжнародно визнаний кордон своєї країни. На Полтавщині лише за офіційними даними більше 186 тисяч ВПО. Серед них майже 46 тисяч дітей-переселенців. У п’ятірці міст, які прийняли найбільше ВПО: Полтава, Кременчук, Лубни, Миргород та Горішні Плавні. 

 90 років медової історії: Гадяцька школа бджільництва

0

Нині місто Гадяч — єдине в Україні, де готують спеціалістів з бджільництва. А Гадяцька школа бджільництва відома на всю країну і має свою цікаву, хоч і непросту історію. Вона пережила  реформації, війну та суспільні зміни і попри все уже дев’яносто років вдало функціонує та готує кваліфікованих спеціалістів, пише poltava.one.

З чого все починалося 

У 1932 році в місті Гадяч була створена районна колгоспна школа, що готувала спеціалістів масової кваліфікації для сільськогосподарського виробництва — завідувачів ферм, техніків-рільників та пасічників. 

У 1936 році на її базі організована дворічна сільськогосподарська школа, яка обслуговувала всі райони Полтавської області. А через три роки налічувала 180 студентів. Основними її завданнями було підготувати техніків-рільників. На переддень війни, до 1940 року було здійснено уже 4 випуски спеціалістів, близько 180 у кожному. А з вересня того ж року школа переведена на дворічний термін навчання. В ній налічувалося 200 учнів.

Впродовж Другої світової війни школа припинила роботу. І відновила її 1944 року. З 1947 по 1963 тут навчалися техніки-пасічники, лісоводи, техніки-садоводи, майстри переробки продуктів плодівництва та овочівництва. 

Коли у 1963 році до Гадяча була переведена українська дослідна станція бджільництва, школа тимчасово перестала функціонувати. І відновилась через 6 років. Тоді її переносять до нового двоповерхового приміщення. З того часу школа зосередилася на підготовці працівників галузі бджільництва: техніків-пасічників та пасічників-матководів для пасік України та інших радянських республік. Школа мала теслярну майстерню, а у 1970 році на її базі створена бібліотека навчальних посібників, близько 3360 примірників. 

Як школа виглядає зараз 

Сучасна історія школи бджільництва починається у 2012 році. Тоді Гадяцька однорічна сільськогосподарська школа, отримала назву Державний навчальний заклад «Гадяцьке аграрне училище». Тут знаходиться столярна майстерня для відпрацювання практичних навичок. Училище обладнане спортивними кімнатами та сучасними тренажерами. Бібліотека та читальний зал налічує 6 тисяч книг з навчальної літератури. Нині училище розвиває співпрацю з ННЦ «Інститут бджільництва імені П. І. Прокоповича». Направляє на практику студентів до Гадяцького восковощинного заводів, який має спеціальні лабораторії та цехи. До того ж студенти мають змогу проходити практику у відомих українських пасічників. 

2017 року був уклшадений договір про співпрацю з польським навчальним закладом «Пшела Воля».

Учні та педагоги закладу відмічають професіоналізм та відданість своїй справі директорки училища Наталії Сенчук. Очолила вона його у 2010 році після закінчення Київського університету біоресурсів і природокористування і 24 років роботи пасічницею. Розповідає, що інтерес до професії нині збільшується, адже для її освоєння не так важливі оцінки в атестаті, як бажання вчитися та любов до природи. Наталя Сенчук відмічає, що крім співпраці з іншими навчальними закладами, училище також прагне до їхніх стандартів та працює над удосконаленням матеріальної бази. Адже професія бджоляра важлива для усього сільського господарства України, адже саме завдяки запиленню, українські аграрії отримують високий урожай, і галузь нині активно розвивається.

“…Я любив тебе ще до війни і скажу про це в день перемоги”

0

Неймовірно! Парадоксально! Але факт: в Україні за близько трьох місяців з початку грізної, пекельної, безжальної війни одружилися кілька десятків тисяч пар. За останніми даними новостворених подруж більше 30 тисяч. Війна навчила українців цінувати кожну мить, дорожити коханими людьми і стосунками з ними. І мало кому з цих новоспечених подружніх пар, повідомляє сайт poltava.one, були важливі весільні формальності, помпезні святкування у широкому колі та інші, звичні мирному життю, весільні атрибути.

І багато чого не важливо, окрім кохання…

Сьогодні він і вона йдуть під вінець насамперед по любові, насамперед заради одне одного, щоб невидимими нитями віри, взаємопідтримки ще міцніше прив’язати себе одне до одного. І не важливо скільки їм років, не важливо чи пара на момент узаконення стосунків поруч або навіть їх розділяють численні кілометри. І багато чого не важливо, крім кохання.

Згідно даних Решетилівського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Полтавського району, Полтавської області Північно-Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Суми), за період з 24 лютого цього року і по сьогоднішній день у даному відділі взяли шлюб 56 пар молодят. 

Переважна кількість наречених обрали реєстрацію в неурочистій обстановці. Лише в останні тижні червня кілька пар побажали одружитися урочисто. Весільні наряди у період воєнного стану в Україні теж відійшли на другий план. Сьогодні наречена часто переступає поріг ДРАЦСу, одягнена у вишиванку чи вишивану сукню, а її обранець — у військовий стрій. 

Чимало одружень зареєстровано саме у перші дні масштабного російського вторгнення в Україну. Часто наречені-чоловіки (молоді і зрілого віку)  йшли до ДРАЦСу, щоб одружитися саме перед відправкою на фронт, отримавши повістки. В такий складний період побажали узаконити стосунки і пари, які досі тривалий час проживали у громадянських шлюбах.

Сотні кілометрів між нареченими — не завада весіллю

 Як зазначає начальник згаданого відділу ДРАЦС Олена Шебітченко, у закладі був навіть випадок державної реєстрації шлюбу за умови, коли молодята перебували в різних куточках України. Наречена знаходилася поруч з державними реєстраторами, а її обранець — у одній з військових частин. Згідно законодавства, весільну процедуру провели по відеозвязку і пара лишилася задоволеною і щасливою, що змогла навіть таким чином поєднати долі. Іще кілька пар консультувалися, щоб одружитися аналогічним чином, але досі не наважилися.

 На фото: одруження Михайла та Марини Стріленко з Піщанського старостату Решетилівської громади.

Серед більш як пів сотні шлюбів на Решетилівщині за період активної фази війни зафіксовано зокрема два повторні. У ДРАЦСі кажуть, що представники цих подружніх пар до війни офіційно розлучилися. Але страхітливе сьогодення змінило ставлення розлучених людей кардинально навпаки і вони зрозуміли, що насправді є найціннішими одне для одного.

Одружуються у Решетилівському відділі ДРАЦС і внутрішньо переміщені особи. За останніми даними зафіксовано 11 таких шлюбів. Це пари з Харківщини, Донеччини, Дніпропетровщини.

Згідно діючого у період військового стану законодавства, сьогодні молодята можуть одружитися у будь-якому з ДРАЦСів України, незалежно від того, де вони прописані чи проживають. Головне бажання і мати при собі паспорти. Процедуру можна провести навіть у день подання заяви. Адже сімейний кодекс гласить, що у зв’язку з військовою агресією рф проти України Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64 в Україні введено воєнний стан, що є безпосередньою загрозою для життя наречених і  розглядається як поважна причина для проведення державної реєстрації шлюбу у день подання заяви на державну реєстрацію шлюбу, відповідно до статті 32 Сімейного кодексу України. 

А от безпосередньо у адмінприміщеннях старостатів Решетилівської громади вже кілька років, як шлюби перестали реєструвати. У ДРАЦСі кажуть, що така новація пов’язана з реформою децентралізації на Решетилівщині, але вона спостерігається не в усіх громадах Полтавського району.

До слова, народжуваність на Решетилівщині у період війни теж показує відрадну статистику. За період з 24 лютого  і станом на сьогодні у Решетилівському відділі ДРАЦС зареєстровано 41 новонародженого: це 20 дівчаток та 21 хлопчик.

Її історія доволі непроста…

Серед особливих пар, які вирішили стати на рушник у час війни, і Валентина та Микола Приходьки з Решетилівської громади.

-Ми б може офіційно так і не одружилися… Але війна все швидко вирішила… Для військового сьогодні немає більшої підтримки, ніж надійний тил. Так і в ситуації з моїм чоловіком. Його відпустили з військової частини на два дні. Практично вся організація весілля лягла на мої плечі. Щоправда, Микола домовився про організацію вінчання і знайшов ДРАЦС, єдиний на Полтавщині, який погодився нас розписати у понеділок — неробочий для всіх таких закладів день”, — розповідає донедавна наречена, а нині дружина військового Валентина Приходько.

Жінка працює старостою Новомихайлівського старостату Решетилівської об’єднаної міської громади, а її чоловік — директором тутешнього Покровського комунгоспу. Її історія доволі непроста. Окрім чоловіка, на фронті нині її рідний брат Віталій, який повернувся з-за кордону в перші дні активного протистояння, щоб відразу направитися у військову частину, де колись ніс службу, а потім і на війну.

Воює й інший брат Валентини — Ростислав, який має фах військового-зв’язківця. Родина нетерпляче чекає повернення додому і двоюрідного брата Сергія, який на війні з 2014 року. Провівши на фронт синів, услід за ними пішов і батько нашої героїні Володимир Васильович. Хоча у чоловіка з дитинства травмована рука, але він механік від Бога і у час, коли сини захищають Батьківщину, просто не зміг всидіти вдома…

“Усі наші чоловіки у досить складних “точках”, — продовжує пані Валентина. — Самі добивалися, щоб піти на війну добровольцями. А нам, жінкам, нічого не лишається як тримати стрій в тилу. Розпачу чи поганих думок допускати не можна. Пару хвилин поплачу, щоб ніхто не чув, і з посмішкою відповідаю на дзвінок чоловіка, тата, братів. Зараз планів особливих на майбутнє немає. Просто жити! Цінуємо кожен момент, коли навіть у розмові ми поруч…”.

Сім’я, яка не могла стояти осторонь: ГО «На крилах надії України»

0

Громадська організація «На крилах надії України» захищає права і свободи, надає допомогу в суспільних, економічних, культурних та інших сферах життя людям з інвалідністю, особам похилого віку, вимушеним переселенцям та іншим вразливим категоріям населення. Їх самовіддана праця та віра в перемогу може слугувати прикладом для багатьох українців, про що йтиметься далі на poltava.one.

Як все зароджувалося 

Організація була утворена у 2015 році у місті Кременчук та опікувалася переважно внутрішньо приміщеннями особами із зони АТО. Нині волонтери розширили поле своєї діяльності та надають допомогу тим, хто постраждав внаслідок російсько-білоруського вторгнення в Україну. 

На чолі організації стоїть родина волонтерів. Віктор Рогатинський розповідає, що все почалося з того, як його дочку обрали головою благодійної організації. Вся сім’я не змогла стояти осторонь, адже має активну громадянську позицію. Тож всі вони стали частинкою великої благодійної справи. 

Зараз власноруч займаються логістикою, комунікацію з іншими підприємствами, волонтерами та людьми, що звертається сюди за допомогою. 

Активізація роботи у 2022 році 

Зараз організація працює у трьох основних напрямках: допомога людям у зоні бойових дій, спорядження військових та турбота про вимушених переселенців.

Волонтери постачають продукти харчування людям з прифронтових територій. Доставляють амуніцію для військових та харчування. 

Марина Нестеренко, голова благодійної організації, говорить, що найбільше допомоги потребують переселенці з Донецької, Луганської та Харківської областей. 

Вона щиро співпереживає усім, хто втратив свій дім та говорить, що їх внесок — це найменше, що вони можуть зробити для них. 

Родини ВПО, яких у Кременчуці зустріли волонтери організації кажуть, що завдяки турботі ти щирій підтримці благодійників, змогли відчути себе як вдома. Кажуть голова організації щира людина та переймається бідами інших, як своїми.

«На крилах надії України» має свої соцмережі, в яких часто звертаються до небайдужих кременчуківців з проханням допомогти, провіантом, пальним або необхідними речами. Завдяки небайдужості місцевих подібні збори закриваються зазвичай швидко.

 Переселенців підтримують місцеві та мережеві підприємства. Наприклад, магазин «Сільпо» передає продуктові набори. 

Цікаво, що громадська організація опікується також і дозвіллям переселенців та жителів міста. Проводять екскурсії вулицями та знаменитими місцями Кременчука, розповідають історію міста, аби хоч якось відволікти від думок про війну. 

До дня захисту дітей волонтери провели ігрову пізнавально програму для дітей віком від 6 до 12 років у центральній міській бібліотеці імені І. Ф. Торубари. На них чекала ігрова програма та солодкі пригощання, надані спонсорами заходу. Благодійна організація взяла на себе ще важливу координаційну роль. Так багато підприємців у місті Кременчук просто не знають, у який спосіб їм стати в нагоді сім’ям ВПО та кому передати свою продукцію.

На щастя, у членів громадської організації ще багато сил та ентузіазму допомагати всім, хто цього потребує. Кожен, хто проживає у Кременчуці може долучитися до доброї справи, зв’язавшись з організацією за контактами на їх фейсбук сторінці. 

.,.,.,.,.