Полтавщина здавна славилася не лише родючими землями та ярмарками, а й численними ремеслами, без яких неможливо було уявити життя краю. Бондарі, колісники, гончарі щодня забезпечували людей необхідними речами — від діжок для зберігання зерна до глиняного посуду й теплих речей. У XXI столітті ці професії залишилися лише у спогадах старожилів та музейних експозиціях. Дізнаймося, які ремесла колись процвітали на Полтавщині, а тепер зникли майже безповоротно. Далі на poltava.one.
Бондар — майстер дерев’яних діжок
Бондар був незамінним ремісником на Полтавщині. Від його майстерності залежало, наскільки надійно зберігатимуться зерно, мед, олія чи напої. Виготовляючи бочки, діжки та відра, бондар використовував лише дерево та металеві обручі, роблячи кожну місткість міцною й довговічною.
Бондарство з’явилося на Полтавщині ще у X столітті. Полтавські бондарі виробляли місткий посуд: діжки, барильця, відра, коновки, ночви та інші вироби. Для роботи майстри застосовували не лише звичайні теслярські інструменти, а й спеціальні рубанки, фуганки, циркулі, лінійки, кривий струг. У селах і містечках Полтавської губернії бондарські майстерні були звичним явищем. На ярмарках і базарах бочки бондарів мали великий попит — без них важко було уявити торгівлю зерном, медом чи молочними продуктами.
З часом професія бондаря майже зникла. Масове виробництво тари на фабриках, поява пластикової та металевої упаковки зробили ручне ремесло непотрібним. Нині про бондарів нагадують лише старовинні інструменти, музейні експонати та поодинокі майстри, які зберігають знання про ремесло як про елемент культурної спадщини.
Колісник — творець коліс для возів
Колісник був майстром, без якого життя села чи міста в минулому було б майже неможливе. Він виготовляв і ремонтував дерев’яні колеса для возів, підвід і карет, забезпечуючи пересування людей та перевезення вантажів. Кожне колесо вимагало точної підгонки, міцності та довговічності, адже від уміння колісника залежали безпека і комфорт подорожніх.
Таких майстрів як колісники цінували й поважали з давніх-давен. Вони були надзвичайно популярними, та зустрічалися у кожному місті, селі та хуторі на Полтавщині. Такі майстри виготовляли та лагодили колеса, а також карети й вози за часів, коли гужовий транспорт був єдиним доступним.
Колісники користувалися шаною і мали високий статус у громаді. Та з розвитком фабричного виробництва їхня праця поступово втратила актуальність. Заводські вироби виявилися дешевшими та якіснішими завдяки механізації й використанню верстатів. Остаточну крапку в історії професії поставив розвиток автомобільної промисловості — вантажівки виявилися набагато ефективнішими за вози.
На Полтавщині колісники були важливою частиною життя як сіл, так і міст. Їхні вироби активно використовувалися у торгівлі, сільському господарстві та повсякденному житті. Нині це ремесло залишилося лише в історії та музейних експозиціях.
Чинбар (дубильник) — майстер обробки шкіри
Чинбар був ремісником, який спеціалізувався на вичинці та обробці шкіри. До його обов’язків входила підготовка шкур для пошиття взуття, одягу, поясів та інших виробів, необхідних у побуті. На Полтавщині чинбарі працювали як у селах, так і в міських майстернях, забезпечуючи ремісничі й торгівельні потреби регіону.
Чинбарство, або кожум’яцтво, — це процес вичинки шкіри домашніх тварин. Чинбарі зазвичай працювали на замовлення. Процес був складним і трудомістким. Спершу шкіру замочували в розчині вапна для очищення, іноді з додаванням житнього борошна. Для цього використовували ями або спеціальні чани. Коли шерсть починала легко відокремлюватися, шкіру виймали та очищали на спеціальному верстаті («кобилиця»), колоді чи землі. Потім ретельно знімали залишки м’яса та жиру з внутрішнього боку і добре промивали.
Далі йшов етап дублення. Шкіру вимочували в розчині з дубильними речовинами, які готували на основі товченої кори дуба, верби, вільхи або берези. Особливо цінувалася кора молодих дерев, яку сушили та товкли у ступах. Тривалість дублення могла становити від кількох тижнів до кількох місяців, залежно від типу шкіри. У результаті вона ставала цілком коричневою і на зрізі не мала білої смуги.
Готову шкіру сушили, обробляли жирами та м’яли. На Полтавщині також застосовували глянсування: видублену шкіру натирали дерев’яною палицею, а потім — скляною пляшкою. За потреби шкіру могли фарбувати. З розвитком промисловості професія чинбаря поступово зникла.
Гончар — майстер глиняного посуду
Гончар був майстром оброблення глини та виготовлення посуду, який використовувався у побуті, торгівлі й ремеслах на Полтавщині. Його праця була важкою і вимагала великих зусиль. Гончарі виготовляли горщики, глечики, миски, ступки та інші речі, без яких було важко уявити щоденне життя. Водночас ці майстри поєднували практичність із мистецьким оформленням, створюючи вироби не лише функціональні, а й красиві.
Особливе місце завжди займала Опішня — центр гончарного мистецтва на Полтавщині. Тут мешкала понад половина всіх гончарів регіону, а серед відомих майстрів вирізнявся рід Пошивайлів, представники якого стали «зірками першої величини» у цьому ремеслі. Гончарне виробництво на Полтавщині зростало та утверджувалося протягом століть. Вироби з глини відзначалися різноманітністю форм і багатством орнаменту. Нині в Опішні діє Національний музей-заповідник українського гончарства та працює колегіум мистецтв, де зберігаються і розвиваються традиції гончарного ремесла.
З розвитком фабричного виробництва та появою дешевшого посуду з металу й пластику професія гончара поступово втратила актуальність. Проте гончарство на Полтавщині збереглося як культурна спадщина: майстерні та музеї продовжують навчати нові покоління цьому мистецтву, а старовинні вироби високо цінуються колекціонерами.
Гребінник — майстер з виготовлення гребенів
Гребінники були майстрами, які спеціалізувалися на виготовленні гребенів для волосся та прядіння. На Полтавщині виробництвом гребенів зазвичай займалися чоловіки. Це давнє ремесло мало популярність, адже технологія не вимагала складних пристосувань чи окремого приміщення. Проте сам процес був трудомістким і супроводжувався неприємним запахом. Особливо активно ремесло розвивалося в XIX столітті на території Полтавщини — у таких селах, як Грунь, Хомутець та Шумське.
Робота гребінника була копіткою і вимагала від майстра високої вправності й терпіння. Найважчим і найвідповідальнішим вважався процес нарізання зубців: кожен елемент мав бути однакового розміру та форми. Примітно, що при цьому майстри не користувалися вимірювальними приладами — усе робилося «на око».
В арсеналі ремісників були традиційні деревообробні інструменти, гострі пилки для нарізання зубців та спеціальні верстати для закріплення заготівель гребенів. Конструкція верстата передбачала зручне місце для сидіння майстра під час роботи.
Існувала окрема категорія гребінників, які виготовляли гребені з рогу. Проте їхня діяльність не обмежувалася лише роговими виробами. Такі майстри також робили різноманітний інструментарій для прядіння — гребені та гребінці, що робило їхнє вміння особливо цінним для домашнього господарства й торгівлі.
На Полтавщині вироби гребінників мали великий попит на ярмарках та міських базарах. Це ремесло залишило помітний слід в історії регіону.
Плахітниці — майстрині традиційного ткацтва
Плахітництво було ремеслом, яке розвинулося на території Полтавської, Сумської, Харківської та Чернігівської губерній. Це переважно жіноче заняття мало спадковий характер. У багатьох родинах плахти ткали десятиліттями, передаючи навички від матері до доньки. Міські й сільські плахітниці працювали на замовлення та на продаж, забезпечуючи жінок із довколишніх населених пунктів традиційним одягом.
Робота над однією плахтою тривала близько тижня. Окрім традиційної тонкої пряжі, використовували шовк і якісну лляну нитку, а пізніше — вовну, бавовну та простіші нитки. Плахти вирізнялися різноманіттям колірних гам, які майстрині виготовляли власноруч за народними технологіями з природних матеріалів. Основними були жовтий, зелений, синій і червоний кольори. Залежно від барви вироби отримували різні назви: «синятка», «рожева», «черчатка» (на червоній основі), «напільна» (з червоною та синьою основою).
Велику увагу приділяли також орнаментам. Різні мотиви вирізняли плахти серед інших тканих виробів: «гвоздичкова», «рачкова», «яблучна», «грушівка», «гроздична», «горіхова» тощо. Кожен узор мав своє значення та впізнаваний стиль.
Занепад плахітництва припав на першу половину XIX століття. Модні тенденції змінилися. Жінки дедалі частіше стали носити спідниці, а попит на плахти падав. Складнощі посилювала також нестача сировини. Деякий час плахтову тканину використовували для оббивки меблів, екіпажів та прикрашання стін, але це лише ненадовго затримало зникнення ремесла. Нині плахітництво збереглося лише як частина культурної спадщини Полтавщини.
Стельмах — майстер дерев’яної упряжі та возів
Стельмах був ремісником, який спеціалізувався на виготовленні та ремонті возів, саней, коліс та інших елементів гужового транспорту. Це традиційне ремесло існувало на Полтавщині у XIX столітті та мало великий попит, адже гужовий транспорт був основним засобом пересування й перевезення вантажів.
Стельмаство в регіоні було масовим, часто сезонним і охоплювало багато районів. Серед відомих осередків ремесла — Грунська та Куземинська волості Зіньківського повіту, села Калайдинці, Клепачі, Хитці Лубенського повіту та Липова Долина Гадяцького повіту. Тут працювали тисячі родин, які передавали майстерність із покоління в покоління.
Робота стельмаха вимагала точності, акуратності й знань про властивості деревини. Від якості виготовлених виробів залежали довговічність возів, безпека руху та зручність користування транспортом. Стельмахи тісно співпрацювали з ковалями та колісниками, створюючи цілісні комплекси транспортного обладнання. Вироби полтавських стельмахів цінувалися й мали попит в інших регіонах України, особливо на півдні.
З розвитком механізації та появою автомобілів значення стельмаства поступово зменшилося. Вози й сани вже багато років виготовляють промисловим шляхом, а ремесло стельмаха залишилося лише в історії та музейних експозиціях.
Зниклі ремесла Полтавщини: пам’ять про минуле
Перелічені у статті професії — лише невелика частина багатої ремісничої спадщини Полтавщини. У минулому регіон вирізнявся розмаїттям занять, багато з яких зникли під впливом технічного прогресу, фабричного виробництва та зміни суспільних потреб.
Ринок праці постійно трансформувався: одні професії поступалися місцем новим, інші зникали назавжди. Попри це, пам’ять про них зберігається в історії, музеях і родинних переказах, а вивчення цих ремесел допомагає краще зрозуміти життя й працю полтавців минулих століть.
Джерела:
- http://histpol.pl.ua/ru/poltava-istoricheskie-ocherki/armiya?id=8116
- https://www.culture.ru/events/2866933/zabytye-professii-kolesnik?
- https://shron1.chtyvo.org.ua/Voinarovskyi_Viktor/Davnie_chynbarstvo_na_terytorii_Ukrainy_za_arkheolohichnymy_danymy.pdf?PHPSESSID=n3pae83r6n4kejvijb1ept4j20
- https://sil.media/p/zabuti-remesla-ukrayintsiv-abo-chim-zarobliali-na-zhittia-nashi-predki-812912-12271
- https://gazeta.ua/articles/history-newspaper/_karabin-na-voshi-ivan-timoshenko-robit-iz-korovyachogo-rogu/253009