Полтавщина здавна славилася не лише родючими землями та ярмарками, а й ремісничими традиціями, серед яких особливе місце займає гончарство. Упродовж століть українські майстри створювали з простої глини водночас функціональні й художні вироби — горщики, миски, глечики, ступки та інші предмети побуту. Кожен виріб відображав унікальний стиль регіону, а вміння гончара передавалося з покоління в покоління, перетворюючи ремесло на справжню культурну спадщину. Далі на poltava.one.
Трохи з історії українського гончарства
Гончарні вироби виготовлялися й широко використовувалися на території України з найдавніших часів. Це один із найстаріших видів народного промислу, що несе у собі унікальну інформацію про побут наших предків. Гончарство поєднує виготовлення предметів із глини та їх випалювання за високих температур, що перетворює м’яку й пластичну масу на міцний і довговічний матеріал. Сировина сама по собі вирізняється широкою палітрою природних відтінків — від білого й кремового до червоного, коричневого та темно-сірого. Крім того, майстри застосовували керамічні фарби — ангоби, а також прозорі й декоративні поливи, надаючи виробам різноманітних ефектів і декоративності.
Спершу гончарі ліпили посуд вручну, обліплюючи форму чи обкручуючи глину спіраллю. Такі посудини мали конусоподібні стінки й не відзначалися чіткою геометрією, проте чудово виконували свої функції. Ця техніка збереглася до наших днів і використовується поряд із роботою на гончарному крузі.
Гончарний круг винайшли у IV тисячолітті до нашої ери, і спочатку він був ручним, тому обертався повільно. Згодом його вдосконалили. Уже в середньовіччі з’явився ножний привід, що стало справжнім переворотом у ремеслі. Точіння на крузі дало змогу створювати посудини з тонкими й легкими стінками, гармонійними формами та складними орнаментами.
Українські майстри застосовували різноманітні методи декорування: глянсування, ритування, ріжкування, штампування, фляндрування та ліплення. Кожна техніка надавала виробу неповторного художнього вигляду, перетворюючи його на справжній витвір народного мистецтва.
Зародження та розвиток гончарства на Полтавщині
Вважається, що гончарство на Полтавщині зародилося за часів неоліту. У XVI–XVII століттях після татаро-монгольської навали ремесло в регіоні відновилося і почало розвиватися з новою силою. У побуті різних верств населення регіону поширювався череп’яний і полив’яний посуд, зокрема вироби із зеленою поливою, які з’явилися у XVIII столітті.
Перші цехи нової хвилі були засновані у Лохвиці та Гадячі у 1643 році. Згодом гончарне виробництво виникло у Зінькові, Глинську, Полтаві, Переяславі, Лубнах, Опішні, Ромнах і Хомутці. У 1720-х роках залишки цехових організацій діяли у Хомутці та Глинську. Так, у 1783 році у Гадячі налічувалося троє працівників цеху, а в Глинську — сімнадцять. На початку XIX століття кількість майстрів значно зросла.
До 1865 року в губернії функціонувало 13 гончарних заводів із загальним обсягом виробництва на 1280 рублів на рік. У 1877 році у Полтавській губернії налічувалося 530 гончарів, а до 1910 року їхня кількість зросла до 1129. На початку XX століття в регіоні діяло близько 60 гончарних осередків.
Основні центри гончарства на Полтавщині розташовувалися поблизу покладів якісної глини. Найціннішу глину добували в Зіньківському районі — у таких місцях, як Міські Млини, Попівка, Глинськ, Лазьки, Куземин, Зіньків, Великі Будища, Монастирський Яр. Місцеві майстри спеціалізувалися на горщиках, кухонному посуді, мисках, кахлях, цеглі та іграшках. Їхню продукцію вивозили на ярмарки Харкова, Катеринослава, Чернігова, Херсона, Курська, а також у Таврію та на Кубань.
Другою за якістю вважалася глина Миргородського регіону — у Комишні, Попівці, Хомутці та Великій Грем’ячій. Тут переважало «біле» гончарство. На Миргородщині виготовляли неполив’яний, іноді закопчений посуд, випалений один раз. У регіоні працювали горшкарі, кахельники та цегельники, а продукцію збували на ярмарках північних і західних районів Полтавщини.
Лохвицький район став третім центром промислу. Майстри мешкали у Поставмуках, Сенчі, Городищі та Лісній Слобідці. Особливо відомими були фляндровані та розмальовані миски поставмуцьких гончарів, які продавали в Київській, Чернігівській і Курській губерніях. Кухонний посуд Роменського та Кобеляцького регіонів збували переважно на місцевих ринках.
Можна сказати, що на Полтавщині тією чи іншою мірою майже кожен район займався гончарством. Вагомі центри існували у Борисполі, Власівці, Гадячі, Лебедині, Лубнах, Миргороді та Полтаві. Деякі з цих місць уже не належать до сучасної Полтавської області, проте традиції ремесла тут зберігаються й донині.
Опішня — центр гончарного мистецтва на Полтавщині
Особливе місце серед гончарних центрів Полтавщини посідає Опішня. Це селище відоме як національний центр гончарного ремесла, де зосереджено більшість майстерень регіону. Історія Опішні як гончарного осередку налічує кілька століть, а майстерність місцевих ремісників високо цінувалася далеко за межами губернії.
Опішня була й залишається місцем, де традиції передаються з покоління в покоління. Родини майстрів працювали у власних майстернях, навчаючи дітей і учнів, формуючи унікальні напрями декоративного та практичного гончарства. Серед відомих родин вирізнялися Пошивайли, чиї представники стали справжніми «зірками» ремесла. Їхні роботи вражали різноманіттям форм і майстерністю виконання: від кухонного посуду до витончених декоративних виробів.
Місцеві гончарі не лише створювали функціональні вироби, а й приділяли велику увагу художньому оздобленню. Різноманітні орнаменти, візерунки, розписи та поливи робили вироби впізнаваними й популярними на ринках сусідніх губерній. Вироби опішнянських майстрів експортували до Києва, Чернігова, Курська, Катеринослава, а також на Кубань і в Таврію.
З розвитком фабричного виробництва та появою дешевих виробів із металу й пластику традиційне гончарство втратило колишнє економічне значення. Проте в Опішні майстерні продовжили роботу, перетворюючись на культурний та освітній центр. Нині тут діє Національний музей-заповідник українського гончарства та колегіум мистецтв, де зберігаються й розвиваються традиції майстерності.
Опішня залишається символом полтавського гончарного мистецтва, де минуле й сучасність поєднуються, дозволяючи ремеслу не лише існувати, а й надихати нові покоління майстрів.
Техніки та особливості опішнянського гончарства
Опішнянське гончарство вирізняється не лише різноманіттям форм виробів, а й багатством технік, які застосовували місцеві майстри. Кожна техніка мала своє призначення й відображала художній смак майстра, а також практичний бік ремесла.
Точіння на гончарному крузі було ключовим способом створення симетричних посудин. З часом круг удосконалили, оснастивши його ножним приводом, що дало змогу виготовляти вироби з тонкими стінками та гармонійними формами. На такому крузі створювали як кухонний посуд, так і декоративні вироби. Давній метод ліплення та обкручування спіраллю використовували для великих форм і виробів, де потрібна була особлива міцність.
Глянсування та ритування надавали виробам блиску, гладкості й декоративного рельєфу. Малювання та фляндрування дозволяли наносити візерунки й геометричні мотиви, а ліплення декоративних елементів додавало об’єму й виразності формам. Методи штампування та ріжкування застосовували для створення повторюваних рельєфних зображень на поверхні.
Глина для опішнянських майстрів була основним матеріалом. Вона давала змогу експериментувати з формою й оздобленням, а після випалювання вироби ставали міцними й довговічними. Майстри використовували глину різних відтінків — від білого й кремового до червоного та темно-коричневого, що дозволяло створювати вироби з природними барвами або прикрашати їх кольоровими поливами.
Особлива увага приділялася функціональності виробів. Кожен горщик, миска, глек чи кухоль мав бути практичним і зручним, а декоративні елементи підкреслювали естетичну цінність. Таке поєднання краси й користі зробило опішнянські вироби впізнаваними й популярними на ринку.
Найвідоміші полтавські гончарі
На Полтавщині працювало багато визнаних майстрів гончарної справи. Водночас центром українського гончарства, де здавна добували глину для кераміки, вважається Опішня. Нині традиції продовжують родини майстрів, серед яких найвідоміші — Шкурпели. Голова родини, Олександр Шкурпела, десятки років працює за гончарним кругом, удосконаливши обладнання за допомогою електричного мотора. Разом із сином Анатолієм вони створюють горщики, миски та декоративні вироби. У своїй роботі майстри дотримуються правила: кераміка не повинна мати ідеально рівних ліній.
Своєю чергою, Гаврило Пошивайло зберігав традиції побутової кераміки кінця XIX століття й створював композиції за мотивами гоголівських героїв. Традиції родини Пошивайлів передавалися від батька до сина, а далі — до онука Олександра. Також в Опішні працювали такі всесвітньо відомі майстри, як Іван Хмелик, Володимир Нікітченко, Михайло Кітриш і Василь Омеляненко.
Унікальна техніка розпису виробів ангобами, контурними й рослинними мотивами належить легендарній майстрині Опішні Явдосі Бородавці. Ще одна видатна майстриня — Олександра Селюченко, відома дитячими іграшками та фігурками, які виставлялися в Києві й за кордоном. Вона навчалася на заводі «Художній керамік», де відточувала свої навички та зберегла унікальний почерк у ліпленні й розписі.
Патріархом сучасної української кераміки дослідники називають Івана Білика. Його творчість — визначне явище українського мистецтва. В Опішні існує традиція: гончар формує виріб, а малювальниця його оздоблює. Іван Білик часто виконував увесь процес самостійно. Він формував вироби на гончарному крузі та ліпив вручну, декорував наклеєними орнаментами й ангобами, покривав поливами. Його стихією була скульптура малих форм — леви, барани, коні, бики. Найвідоміша робота — зооморфна скульптура «Лев».
Найповніша колекція кераміки Івана Білика (близько 300 предметів) зберігається у Національному музеї-заповіднику українського гончарства, при цьому леви становлять третину всіх зооморфних форм зібрання. Справу Івана Білика продовжив його син В’ячеслав.
Завод «Художній керамік», збудований архітектором Василем Кричевським на початку XX століття, став центром розвитку полтавської кераміки. Тут працювали сотні майстрів, а вироби експортували за кордон. Будівля цеху №1 збереглася до наших днів як символ неперервності гончарних традицій Опішні.
У XXI столітті, попри зменшення кількості майстрів, полтавське гончарство продовжує існувати, передається новим поколінням і поступово відроджується.