Непотрібні чи вимушено відібрані: професії, яких більше не існує на Полтавщині

В епоху радіо і телебачення, ми навіть уявити не можемо, що нещодавно були люди, які своїм ораторським мистецтвом могли розважати цілий виробничий цех, або покласти своє життя на монотонну роботу з’єднання дзвінків із сусідніх міст. Дехто каже, що науково-технічний прогрес забрав робочі місця, а хтось вважає, що люди тепер не змушені робити нудну непотрібну роботу і мають змогу присвятити себе чомусь по-справжньому важливому. Далі на poltava.one.

Висока, незаміжня, освічена, не балерина – а телефоністка

 В ХХ столітті українські міста, зокрема й Полтава, почали обростати телефонними проводами, які з’єднували телефони з різних міст через локальні проміжні вузли зв’язку на телефонній станції. Станції були оснащені комутаторами — пристроями, які з’єднували абонентів, але хтось мав керувати цими пристроями. Так з’явилася професія телефоніста, основним обов’язком якої було обслуговувати комутатори. Зазвичай цю посаду займали жінки. Але їх відбір був суворим та включав декілька етапів. 

Головними параметрами телефоністки мало бути гарне походження, виховання і врівноважений характер. До того ж, як би сексистсько нині це не звучало, перевагу віддавали незаміжнім дамам. Ще одним цікавим критерієм у відборі на цю посаду був зріст, адже дівчата з низьким зростом, могли просто не дотягнутися до потрібних гнізд в панелі комутатора.

Може здатися, що праця телефоністки досить проста. Вони мали прийняти вхідний сигнал, вислухати побажання абонента і встромити провід у те гніздо, що відповідає запиту людини. Після цього відбувається зведення телефонних ліній і відкривається можливість розмови. Однак варто враховувати інтенсивність цієї роботи, адже запитів одночасно було багато, і кожна телефоністка мала всього кілька секунд, щоб вислухати побажання, знайти гніздо і включити туди провід. До того ж ніхто не скасовував нічні зміни, маленькі душні приміщення та постійний навколишній шум.

Точильники та невелика зарплатня

Ятки на базарах, в яких сидів кремезний чолов’яга, що пропонував наточити ножі пам’ятаю ще наші мами та бабусі. Це ремесло дуже давнє. Раз на місяць в таку ятку гарні господині зносили ножі, деталі кухонної техніки, ножиці та інші гострі предмети, необхідні в господарстві. 

Послугами точильниками користувалися і дрібні підприємства, такі як перукарні чи кафе. Ця професія існувала і на підприємствах з металообробітку та машинобудівництва. Спеціалісти мали напівавтоматичний або автоматичний станок, який точив гострі предмети. До того ж гарний майстер мав володіти різними видами заточки станків, їх принципами роботи та знати як температурний вплив шкодить сплавами і які вони мають властивості. А щодо прибутку точильника сказати важко, адже професійний спеціаліст працював так, щоб інструменти довго лишалися гострі, отже клієнти відвідували спеціаліста рідко. А якщо він працював не на совість, щоб згодом побачити клієнта знову, таких точильників оминали стороною.

Велика відповідальність судового стенографіста

Стенографіст – це професіонал, відповідальний за створення письмових записів подій у реальному часі. Зазвичай вони транскрибували усне слово, а також могли помічати жести, міміку та інші форми невербального спілкування. Стенографісти часто працювали у юридичному, науковому, медичному, діловому та розважальному середовищах. На Полтавщині професія була дуже поширена в судах. На наших землях стенографія почала застосовуватися в діловому спілкуванні з винаходом друкарської машинки. На відміну від традиційної клавіатури друкарської машинки, стеноклавіатура дозволяла одночасно натискати більше, ніж одну клавішу. Стенографія в судах була досить складною роботою, важко тільки уявити з якою швидкістю відповідальна особа мала набирати текст. А якщо пропустила важливу деталь, то цілком можливо змінила хід справи чи не вказала важливих доказів або обвинувачення

Зараз в судах професію стенографіста замінив секретар, який здійснює судові виклики і повідомлення, фіксує судове засідання за допомогою технічних засобів, веде журнал судового засідання та відповідає за оформлення матеріалів справи. Сучасний основний технічний засіб секретаря — комп’ютер.

Передрукувати все – секретар

Кілька десятків років тому кожне поважне підприємство на Полтавщині мало у штаті працівників, які були зобов’язані передрукувати писаний текст на друкарських машинках. Їхня посада називалася секретар. А у холі кожної такої контори зранку до вечора було чутно звук стукання по клавішах. Увесь документообіг, вся інформація з кожного кабінету та відділу була набрана швидкими пальцями друкарок. 

А у редакціях цю посаду називали набирачем тексту. Місцеві кореспонденти записували свої матеріали вручну і віддавали на перепис, чи то пак передрук, спеціально навченій людині. Складність роботи полагала у розшифровці почерку, який далеко не у всіх був ідеальний. 

Коли на полтавських підприємствах почали з’явилися комп’ютери, друкарки набирали текст уже на клавіатурі. Але оптимізація підприємстві дійшла до того, що кожен співробітник отримав власний комп’ютер і сам набирав необхідну інформацію. Друкарські машинки тепер можна побачити лише в музеях та на виставках.

Читач новин та віршів на підприємствах

Уявіть собі коли більшість населення була зайнята роботою на промислових фабриках і заводах, в їхні обов’язки входила монотонна праця. Вона повторювалася з дня на день, спілкування було в дефіциті, через банальний брак часу та значну відстань від колеги, яку зумовлював верстат. Саме тоді управлінці фабрик для збільшення продуктивності, мотивації та заохочення своїх працівників наймали спеціальних лекторів або читців, які прямо в цеху розважали трудівників. 

Вони читали газети, художню літературу, вірші, гуморески тощо. Часто це ініціювали не власники підприємств, а самі робітники, щоб додати фарб у нудний, сірий день. Ще однією причиною використання послуг читця було те, що в той час не всі робітники були освіченими і можливість почитати новини була недосяжною розкішшю. 

Читцями в маркетингових цілях користувалися шинкарі, заклади яких стояли неподалік виробничих підприємств, щоб заохочувати клієнтів. Але на початку все частіше у руках читців опинялися агітаторські брошури, листівки, політичні маніфести. Що наражало на небезпеку власників фабрик. Тому з часом професію лектора замінила радіо.

Вези мене, вези швидкий… ямщик

Візник ще сотню років тому на Полтавщині звався ямщиком. Назва здається красномовною, адже дороги в радянському союзі вважалися одними з найгірших у всій Європі, деякі були просто непроїзними. Але насправді назва цього промислу пішла від слова “ям”, бо саме так називалися поштове відділення, що були далеко від колії. Адже тоді пошту перевозили виключно залізничним транспортом, а ямщики доставляли її від залізниці до поштових відділень.

Ямщики виконували кілька функцій, вони були своєрідними прообразами сучасного таксі. Їхні послуги мали великий попит у всіх: від простих селян до дворян. Їх могли наймати підприємці, або вони були своєрідними фізичними особами, що винаймали віз для розвезення клієнтів. Візники були і своєрідними кур’єрами, часто доставляли листи або посилки. Професія часто наражала їх на небезпеку бути пограбованими та загрожувала здоров’ю, а нерідко й життю. 

Цікаво, що ямщиків з сім’ями селили в окремих слободах, неподалік поштових відділень. На їхньому утримані було кілька пар коней. За це від держави вони отримували непогану платню, а також земельні наділи і косовиці. Ямщики мали привілеї у звільненні сплати від податків та військової повинності. 

More from author

Інна Поперешнюк: шлях від локального бізнесу до світового ринку

Мабуть, найвідомішою логістичною компанією України у 21 столітті стала "Нова пошта". Дійсно, складно знайти людину, яка хоча б раз за своє життя не користувалась...

“Містохаб” – простір для розвитку бізнесу в Полтаві

У 21 столітті в Україні стрімко почали розвиватись усі можливі напрямки інвестування. Значної популярності набуло імпакт-інвестування у соціальні проєкти. У багатьох містах почали відкриватись...

Топ затишних ресторанів та кав’ярень у Полтаві

Іноді дуже хочеться провести час разом з близькими та друзями у затишній атмосфері зі смачною їжею, але не завжди знаєш куди піти. У Полтаві...
.,.,.,.,.