Ви чули про таку професію, як книгоноша? Якщо вважаєте, що вона — тільки відголосок минулого, то помиляєтеся. Виявляється, книгоноші затребувані й сьогодні. Професія набуває нових рис і нових прихильників, а її представники прагнуть бути близькими до суспільства і важливими для нього. Далі на poltava.one.
Першопрохідці-просвітителі
Книгоноші існували ще з часів Київської Русі. Так, за правління Ярослава Мудрого їх роль часто виконували ченці. Отримавши книги релігійного змісту від їх переписувачів, вони несли духовне багатство в люди — у найвіддаленіші поселення і навіть за межі країни. Таким чином з утвердженням християнства релігійна література (твори релігійних діячів, проповіді, біблійні книги і т. п.) не просто накопичувалася у сховищах, а ставала доступною читачам. Історики зазначають, що завданням тогочасних книгонош було не лише продавати чи роздавати літературу, вони виступали як просвітителі, носії християнства. Тому, ченці чи інші люди, яких обирали для даної місії, були освічені, вмотивовані нести знання у суспільство, комунікабельні, вірили, що слово має велику силу.
На діяльність книгонош несприятливо вплинула монголо-татарська навала, внаслідок якої руські князівства увійшли до складу Монгольської імперії, втративши самостійність.
З новою силою справа книгонош відновилася у ХІХ столітті. Зокрема й на Полтавщині. Приміром, наш відомий письменник-земляк Євген Гребінка у передмові до свого знаменитого альманаху “Ластівка”, де друкувалися твори І.Котляревського, Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ’яненка, П.Куліша та інших майстрів пера, зауважував, що його роками навідував книгоноша, доставляючи різноманітну літературу, зокрема й твори україномовні.
Біля витоків відновлення справи книгоношення стояв зросійщений датчанин Отто Форгхаммер. З вантажем духовної літератури він курсував губерніями росії, зокрема й територією України. Поширив до 60 тисяч релігійних видань. А от етнограф, фольклорист та медик за фахом Степан Ніс із Чернігова запровадив у місті діяльність гуртка “Курень”, при ньому організували бібліотеку. Активіст придбавав у видавців літературу для продажу, а десятки людей з його “команди” поширювали її великими й малими населеними пунктами краю. Згодом до справи долучилися вчителі, лікарі та представники іншої інтелігенції (вони спершу діяли книгоношами, з часом відкривали пункти реалізації книг). Так, книгоношення Степана Носа і його соратників вийшло за межі Чернігівщини та дісталося сусідніх губерній, зокрема й Полтавської (приміром, Хорола, Лубен).
Книжка — знаряддя організації народних мас…
Особливий інтерес у поширенні книг бачила радянська влада. Це вважалося справою державного значення. Велику роль у розповсюдженні літератури відвели бібліотекам. Існувала відповідна постанова центрального комітету ВКП(б) “Про обслуговування книгою масового читача”. Там йшлося, що в епоху соцбудівництва книжка має стати знаряддям організації народних мас, джерелом комуністичної освіти. А щоб книги потрапляли до людей масово, наголошувалося на обов’язковій діяльності розповсюджувачів чтива. До втілення в життя одного з основних партійних і громадських “навантажень” залучили не лише бібліотеки, а й заклади культури, добровольців. У ту пору книгоноші працювали або як пересувні торговці (реалізували й пресу, листівки і т.п.), або надавали послуги пересувних бібліотек. І перші, і другі мали добре знатися на літературі, зокрема й на новинках, знаходити підхід до читача, нерідко їм доводилося ще й читати на публіку, вести тематичні бесіди і т. п.
Початок 30-х років ознаменувався “лікнепом” і бібліотеки зобов’язали ще наполегливіше працювати на масове охоплення читачів у напрямку поширення знань. З активістів, яких готували за допомогою спеціальних курсів, літератури, гуртків, комплектували загони книгонош. Їх головною метою було “привести” в бібліотеку людину, яка досі не відчувала в ній потреби. Полем діяльності книгонош стали місця масового перебування громадян, наприклад, вокзали, заклади освіти, парки, де розповсюджували книжки та агітували насамперед у заданому напрямку радянської ідеології… Така армія активістів забезпечувала солідні відсотки від загального продажу книг у країні. Радянська влада обмірковано й успішно використовувала книгу у власних цілях, а результати діяльності книгонош для подальшого заохочення восхваляли у літературі й пресі. До розповсюдження літератури, до тематичних заходів в організаціях, колективах залучали й школярів.
Книгоноші у найуспішніші для них часи реалізували тисячі книг та інших видань, допомагали формувати читачам особисті бібліотеки, брали участь у виставках, навіть державного рівня, влаштовували голосні читання, бесіди з читачами і покупцями, аналізували читацькі інтереси, доставляли індивідуальні замовлення, створювали книжкові кіоски при навчальних закладах та інших установах, залучали до своїх лав нових колег. І навіть були такі, хто досвід книгоношення описав у власних книгах. Після 50-х наявна мережа бібліотек у селах значно зменшилася. Якщо в населених пунктах і діяли книгоноші, то швидше на добровільній основі. Але професія не зникла остаточно. Періодично організовували місячники книгорозповсюдження, кращих книгонош преміювали, про них згадували у ЗМІ.
Книгоноші в незалежній Україні
У сучасній Україні фах книгонош рік за роком стає більш затребуваним. Їх можна поділити на три типи: ті, хто реалізує літературу, доставляючи її покупцям за певною адресою; книгоношами можуть бути й бібліотекарі; а ще — волонтери, які задовольняють читацькі потреби людей за межами бібліотек, книжкових крамниць (приміром, у шпиталях). Представники цієї професії працюють в усіх регіонах України, звичайно ж, і на Полтавщині. І їх робота тісно пов’язана з діяльністю видавництв, книготорговців, бібліотек та й навіть самих авторів. Якщо говорити про діяльність бібліотек у даному контексті, то насамперед варто зауважити, що наші бібліотеки обрали курс на осучаснення, виходу за рамки приміщень. І їхні працівники-книгоноші теж цьому сприяють.
Часи діяльності пересувних бібліотек на Полтавщині добре пам’ятає Наталія Денисенко, нинішня директорка Решетилівської центральної міської бібліотеки імені О.Дмитренка. Вона згадує, як агітбригади у складі працівників бібліотек, закладів культури та інших активістів, серед яких було чимало молоді, часто навідувалися у колгоспи Решетилівського району, на місцеві ферми, в поля. Організовували для сільських трудівників концерти, привозили книги, розповідали про книжкові новинки, а ще про новини Решетилівки та району. Як зауважує Наталія Іванівна, у колективах радо чекали таких гостей та й книжки читали охоче.
За словами Наталії Денисенко, послуга книгоношення і нині діє при очолюваному нею закладі. На прохання читачів бібліотекарі центральної читальні та сільських філій-бібліотек Решетилівської громади (її обслуговують 25 бібліотечних закладів, до яких щороку звертаються близько 13 тисяч користувачів) доставляють літературу насамперед у домівки читачів поважного віку, а ще до людей з особливими потребами чи до тих, які нездужають. Таких своїх постійних читачів бібліотекарі на місцях добре знають, загалом відвідують у домівках близько 50 жителів громади. Найактивніші в цьому напрямку бібліотекарі-книгоноші з Решетилівської, Калениківської, Михнівської, Сухорабівської, Шамраївської, Хрещатівської, Лиманської Першої та Остап’євської бібліотек-філій.
А ще в Решетилівці у руслі книгорозповсюдження є чудова ініціатива місцевої активної молоді. Так, молодіжна рада “Progress”, яка діє при Решетилівській міській раді, періодично проводить акції книгообміну в центрі міста, до яких можуть долучитися всі бажаючі. Також буккросинг (обмін книгами) діє на абонементі центральної бібліотеки (в обігу більше півтори сотні книг).
Світові потрібні книгоноші!
Цікаво, що про книгонош у світовій літературі написано кілька книг, вони є героями фільмів, їм встановлено пам’ятники, зокрема і в Україні є пам’ятна дошка книгоноші Андрію Мартиненку з Чернігівщини. А ще у нас є видавництво християнської літератури “Книгоноша” та інтернет-магазин з аналогічною назвою братів-письменників Дмитра та Віталія Капранових.
Послугами книгонош (пересувних бібліотек і книжкових магазинів) користуються в різних країнах світу. Так, мандрівна бібліотека “Книжкові віслюки” діє у Колумбії (з допомогою тварин книги мандрують селами), а бібліотека на верблюді є в Монголії. Триколісна вантажівка-бібліотека “Бібліомотокарро” для дітей відома на просторах Італії, а в Америці — мобільний фургончик з книгами і плаваюча бібліотека. Водними шляхами Англії та Уельсу курсує “Книжкова баржа”.
Є багато країн, де книгоноші доставляють літературу на велосипеді, у Чехії є бібліотрамвай, в Португалії — книжковий фургон, в Аргентині — арт-книгомобіль, що поширює безкоштовну літературу, а в Колумбії книги транспортують ще й візком.
Книгоноші зазначають, що писати і видавати літературу — дуже важливо, але й доставити її до читача теж. Нерідко вони намагаються бути дуже оригінальними, оформлюючи свої транспортні засоби та шукаючи теплий і творчий підхід до користувачів, щоб поява книгонош і спілкування з ними надихали на спілкування з книжками!