Саме така назва, на жаль, пасує цій публікації. Свого часу Решетилівська районна друкарня була одним з найбільших підприємств у районі. В її стінах народилися на світ тисячі номерів місцевої районної газети (яка спершу виходила під назвами “Колгоспник”, “Під прапором ленінізму”, “Червоний жовтень”, а наразі “Решетилівський вісник”). Десятки літ на підприємстві шумів робочий процес, творили-діяли великою родиною поліграфісти, які у роки розквіту рідної організації ніколи б не повірили, що прийде час і їхньої друкарні в Решетилівці не стане…Далі на poltava.one.
У повоєнних злиднях, але з натхненням до роботи
Редакція Решетилівської районної райгазети і Решетилівська районна друкарня завжди працювали в тісному тандемі. У повоєнній Решетилівці після вигнання фашистських загарбників восени 1943 року цим двом організаціям довелося функціонувати в непростих умовах. Працівники редакції й друкарні ділили єдину кімнату в одному з невеликих цегляних будинків у центрі сучасної Решетилівки (в р-ні “Маркетопту”). Про жодні зручності у споруді, яку, як і чимало інших, пошкодила війна, не було й мови. Та злиденна обстановка не допікала працівникам так, як холод безжальної зими. Бувша працівниця редакції Галина Левадна свого часу згадувала як дошкуляв їй та колегам холод у приміщенні, намерзлі вікна та стіни. Одного разу вона на сторінках райгазети переповіла, як колись у тих умовах з іншими молодими дівчатами-складачами Варею Райдою, Галею Мусійко і Ніною Коваленко не втерпіли і взялися косити очерет, роздобули дров та соломи, і давай топити пічку-буржуйку.
Друкарям по війні було важко й при складанні текстів. Шрифти, з допомогою яких друкували, довелося переховувати від ворога у місцевій річці і від того значна їх частина зіпсувалася. Друкарську машину по черзі крутили вручну, часто не вкладаючись у межі світлового дня. Бракувало паперу, тому райгазета виходила невеликого формату, але вона була джерелом не лише подій у Решетилівці і в найближчих населених пунктах, а й з усієї країни, зокрема з фронту, і навіть із-за кордону. Очолював друкарню (а також і редакцію газети “Колгоспник”) у той період інвалід-фронтовик, порядна людина і опора колективу на прізвище Гордієнко (ім’я, на жаль, в документальних джерелах не збереглося). Його журналістам було непросто. Матеріал збирали, як то кажуть, на своїх двох, а коли з’явилася конячина, об’їздити майже 90 навколишніх колгоспів стало доступніше й зручніше.
З часом життя редакції та друкарні потроху почало налагоджуватись. Це швидше в плані побуту, а от пильне око цензури не дозволяло жодного “вільнодумства”. Все, що писали і що друкували, відповідні органи постійно відстежували. Тож, як зауважувала Галина Левадна, видавати в світ матеріали про голодомори, масові репресії українців і подібні прояви людиноненависницького режиму було під забороною, натомість — ратні подвиги бійців і досягнення колгоспів…
Газета без друкарні ніяк
Суттєво зміцнилася друкарська база після того, як район електрифікували. Друкарня поповнилася машинами високого друку, які працювали від електромережі. Друкарі та їх найближчі колеги важко і натхненно трудилися не лише на основних робочих місцях, а й у колгоспних полях, що було звичним на ту пору та стосувалося й представників інших “неколгоспних” професій. Друкарі й газетники разом не тільки працювали, а й відзначали свята, створювали династії, товаришували родинами.
Про заслуги друкарів, як і журналістів району, через скромність у місцевій пресі згадувалося нечасто. Як приємні винятки — ювілейні номери районної газети. Там можна знайти деякі матеріали про роботу поліграфістів. Яким би здібним не був колектив газети, які б фахові матеріали не писали журналісти, поєднуючою ланкою між ними і громадськістю виступали саме друкарі і редакція це належно цінувала.
З 70-х років редакція та друкарня діяли пліч о пліч у просторому двоповерховому приміщенні, де поліграфістам відвели нижній поверх. В друкарні зміна за зміною працівники друкували насамперед районку, а ще різного роду бланки, робочі журнали та іншу друковану продукцію. Основна “газетна” робота відбувалася наступним чином. Від номера до номера журналісти творили матеріали. Їх набирали в редакції на машинках. Потім тексти надходили в друкарню, де їх набирали на лінотипі (це такі собі заготовки, які виливали з певного сплаву, до складу якого входив свинець), потім набрані на лінотипі рядки відправляли в набірний цех. Тут складачі ручного набору з цих заготовок та відповідних літер різних шрифтів верстали газету по сторінці і здавали їх на друк. Сигнальний номер обов’язково в редакції кількаразово сумлінно вичитували коректор, відповідальний секретар і редактор, вносили необхідні правки і врешті давали добро на друк.
Та вже в кінці 1980-х – на початку 1990-х поліграфістам знову довелося працювати в несприятливих умовах, адже їх обладнання застаріло… 2007 року друкарня, яка діяла як окреме підприємство, змушена була припинити свою діяльність. Вона не витримала ринкової конкуренції в області. На плаву втрималися лише підприємства, які перейшли на нове обладнання. Та й рідну газету “Решетилівський вісник” теж почали робити комп’ютерним способом і тому ЗМІ налагодив співпрацю з друкарнею в Миргороді, яка працювала в цьому напрямку. Тут районку тиражем у 6 тисяч видавали десь за годину, а в застарілій Решетилівській друкарні – в рази довше…
Підприємство забезпечувало роботою багатьох людей
У роки успішної діяльності на фоні Решетилівського району місцева друкарня була немалим підприємством, яке забезпечувало роботою десятки людей. Для багатьох з них закриття друкарні стало гірким розчаруванням. І ця публікація – хороша можливість згадати хоча б частину відданих своїй справі поліграфістів, чиї імена вдалося відшукати, бо вони на це заслужили.
Найдовше очолював колектив друкарні фронтовик Матвій Тараненко (1943-1978) – був у свій час одним з найстаріших і найдосвідченіших в області поліграфістів з довоєнним стажем. А ще Микола Шаповал, який працював з 1982 по 2003 рік. Останнім директором друкарні була Надія Губренко, на найвищу посаду вона піднялася, “стартувавши” лінотипістом та здобувши успішний досвід на інших ділянках. 30 літ інженером сумлінно пропрацював Віктор Манічев. Коректором тривалий час – Тетяна Сорокотяга, а бухгалтерами – Ольга Семикоз та Ніна Грінченко. Друкарями високого друку трудилися Микола Вертелецький, Ольга Агафонова, Ніна Дядченко та її син Анатолій Дядченко – один з кращих друкарів області, Тетяна Рудобашта (Облап), Володимир М’якушко, Василь Бондарець, Іраїда Волнянська, Наталія Бабенко, Римма Черкун. А ще Тетяна Мірошник, чиї мама та брат теж трудилися поруч. Так, Олег Мірошник був різчиком паперу, як і Микола Хіврич, і Василь Дерюга, який згодом перейшов на пост нової самонакладної друкарської машини, яку підприємство отримало в середині 80-х. Механіком-наладчиком працював Василь Черкун.
Серед лінотипістів першою освоїла рядковідливну машину Людмила Мушта. Згодом на лінотипах, яких було в друкарні два, працювали Володимир Пивовар, Марія Лукашенко, Микола Убийвовк, Лілія Александрова, Людмила Василенко. Чимале й коло складачів ручного набору: сестри Валентина Педченко і Алла Легка, Алла Мірошник (її чоловік Микола Степанович був журналістом районки, а діти працювали в друкарні), Катерина Сорока, Катерина Глазкова (Білокінь), Наталія Жукова, Раїса Михайлова, Людмила Чиркіна. Молодше покоління поліграфістів завжди з вдячністю згадувало старших: Катерину Кушніренко, Євгенію Лужецьку, Марію Поровай, Марфу Лукашенко, Євдокію Капусту, Віру Селімьонову, Марію Деркач та інших колег. На жаль, дізнатися імена всіх решетилівців, які в різні роки працювали у цій сфері, сьогодні вже неможливо.
Дуже шкода, що Решетилівська районна друкарня це вже історія…