“Маєш бути чесним, людяним, справедливим. Тоді поважатимуть і тебе, і ЗМІ, у якому працюєш”

Людмила Дядченко — одна з найдосвідченіших журналістів Решетилівщини. Вона віддала роботі у цій сфері більше 40 років, працювала в місцевій районній газеті та певний час на районному радіо. З 2020 року — провідним редактором Всеукраїнського центру вишивки і килимарства. Про життєвий шлях журналістки з величезним досвідом, про спогади-сторінки її кар’єри і про те, яким має бути справжній журналіст на думку нашої героїні — далі у матеріалі на poltava.one.

Усе почалося з батьківської турботи та з “Бегемотика”

Пані Людмила народилася у мальовничому припсільському селі Остап’є 13 листопада 1964 року. Тоді воно належало  до Решетилівського району, після чергової територіально-адміністративної реформи у 60-их увійшло до Великобагачанського, а кілька років як повернулося в обійми Решетилівщини, як частина Решетилівської міської територіальної громади. 

Батьки Людмили Євгеніївни змалку прививали доні любов до літературного слова. Вона й досі береже у власній бібліотеці книжки (часто й класику світової літератури), які з чотирьох літ отримувала як дарунки на дні народження та інші свята. Каже, що навіть літер тоді не знала, але всі ці книжки з часом ставали великим вкладом у розвиток її особистості. Та й як по іншому, якщо Людмилина любов до Слова має генетичне коріння? Її мама Ганна Дмитрівна дуже любила поезію, цитувала напам’ять величезні уривки світової класики, а батько Євген Панасович був сількором Решетилівської районної газети. Люда змалку знала чимало віршиків, яких навчала її мама. Щоб дитина інтелектуально розвивалася, батьки передплачували для доні кілька дитячих журналів.

У п’ять років дівчинка написала і свій перший віршик під назвою «Бегемотик», який тато надіслав у журнал «Малятко». Незабаром звідти отримали листа. У редакції порадили батькам розвивати в доні творчі здібності. А “Бегемотика” у популярному журналі згодом надрукували.

Авторка “Бегемотика”

Незабаром Люда пішла у школу. Одним із її улюблених предметів стала, звичайно ж, література. Вона досі із вдячністю згадує вчителів-філологів Є.С.Топчій, Т.В.Глущенко, Н.В.Новицьку, П.Г.Вовкоріза. За те, що навчили любити поезію Тараса Шевченка, Ліни Костенко та інших класиків. А ще каже, що в Остап’ївській середній школі (на той час один з кращих в області сільських закладів освіти) її належно вивчили і виховали свідомою громадянкою. Людмила активно віршувала і в середніх класах, читала власні поезії на шкільних святах, а згодом їх стали друкувати у Великобагачанській районній газеті. В одному із номерів разом з віршами помістили й невеличку розповідь про авторку під натхненним заголовком «Творчого злету початкуючій поетесі». 

«Навіщо тобі мед?.. Навіщо тобі пед?.. Іди на факультет журналістики!

Закінчуючи десятирічку, дівчина постала перед вибором, яку професію обрати: педагога чи медика. Рішення народилося після розмови з відповідальним секретарем Великобагачанської районки  Володимиром Писаренком — надзвичайно талановитим журналістом і поетом. І вже маючи за плечима величезний журналістський досвід, Людмила дякує Богу, що зустріла цього мудрого і доброго чоловіка, який завжди підтримував обдаровану молодь. Він тоді сказав:

«Навіщо тобі мед?.. Навіщо тобі пед?.. Іди на факультет журналістики! Підготуємо тобі рекомендацію, вступай у Київський Державний університет імені Тараса Шевченка…».

На фоні редакції решетилівської районної газети

Дівчина повернулася додому з ейфоричним настроєм. Лишалося підготувати матеріали для творчого конкурсу і можна вести документи у столицю. Та мама, яка з шкільного віку виховувала дочку одна, була категорично проти такого вибору. Мовляв, простим сільським дітям не так просто вступити на факультет журналістики… Людмила розуміла, що мамі нелегко буде її утримувати, тож вирішила йти працювати. Знаючи, що покійний батько товаришував з решетилівськими журналістами, після випускного вечора вона зібрала документи і поїхала з Остап’я в Решетилівку шукати тамтешню редакцію… 

Редакційний поріг Людмила Дядченко переступила у липні 1982 року і з тих пір на десятки літ редакція стала їй другим домом. Тут відбулося становлення пані Людмили як творчої особистості, тут прийшло до неї визнання. У молоді роки їй допомагали шліфувати журналістську майстерність, вчили життєвих премудростей досвідчені решетилівські журналісти О.Є.Довгий, Н.П.Ребрик, В.Ф.Скопець, Н.С.Колотій. А тепер Людмила Дядченко щиро радіє, говорячи, що для неї дуже важливо, що молодші колеги, яким вона допомагала утвердитися в журналістиці, перевершують свою наставницю. Отже, часточка її праці і душі знайшла продовження.

Біля рідної редакції (колись вона мала назву “Червоний жовтень”, нині — “Решетилівський вісник”)

Працювала Людмила Дядченко у різних відділах газети і на радіо. Паралельно закінчила омріяний факультет Київського університету. За багаторічну плідну працю на газетярській ниві, за фахову майстерність вона нагороджена  грамотами Решетилівської районної ради та райдержадміністрації, управління у справах преси та інформації Полтавської ОДА, Національної спілки журналістів України та почесним знаком НСЖУ, членом якої є. 

Букет спогадів

Робота в районній газеті “Рещетилівський вісник” — це букет радісних і нерідко болісних спогадів для журналістки. Тут тисячі матеріалів виплекала як дитят! Немає, певно, на Решетилівщині заслужених людей, про яких пані Людмила не писала. Особливо любила репортажі та зарисовки, а ще матеріали критичні. Вона довго-довго з трепетом зберігала чималу кількість газетних підшивок, де сила-силенна її праці. Та одного дня пожежа в рідній домівці забрала дорогі серцю газети. 

А скільком людям журналістка своїм словом і ділом допомогла! Як ось, було, бабусі з с. Дмитренки. Раз незнайома жінка розповіла журналістці, що та бабуся у забутім селі живе самотою, голодає і замерзає, бо не в силі себе обслужити. Матеріал Людмили Дядченко сколихнув район. Після того працівники редакції і міліції зібрали продукти. І журналістка та правоохоронці Анатолій Яресько й Іван Горулько поїхали до бабуні, яка з голоду гризла сирі буряки, привезли їй харчі, нарубали вдосталь дрів, натопили в хаті та ще й зобов’язали місцеві органи влади пильнувати за старенькою.

Іншим разом з колегою Любов’ю Підгірною допомогли чоловіку-приблуді. Невідомому, який заблукав і спершу поводився агресивно, знайшли місце для ночівлі, нагодували, а згодом ще й розшукали родичів в сусідньому районі… 

А одного пізнього вечора, коли Людмила сиділа з ріднею за святковим столом, їй подзвонили, щоб кидала все і поспішала до мікрофона (тоді працювала на радіо): виявилося, що біля села Пащенки розбився літак, на порятунок людей терміново треба було оголосити збір крові. У відповідь на оголошення дикторки відгукнулися чимало небайдужих і необхідний запас крові вдалося зібрати.

Та й чимало цікавих і навіть кумедних ситуацій траплялося в кар’єрі! Зі сміхом журналістка згадує, як на старті роботи в сільгоспвідділі поїхала в один із колгоспів. Там агроном примудрився обманути починаючу журналістку: тричі, кружляючи, возив її на одне й те ж поле, щоб переконати, що має не одну, а три поливні установки. Або як інший горе-агроном, запитав чи має молода журналістка сільгоспосвіту. Почувши у відповідь “ні”, він спробував обвести її круг пальця та приховати недоліки в роботі. А коли вишйла правдива розгромна стаття, чоловік казився зі злості, бо журналістка звернулася за порадою до знаючого фахівця, підготувалася й так розписала недоопрацювання, що не кожен би із сільгоспним дипломом так до них прискіпався!

“Їздили журналісти свого часу й на ферми — на ранні доїння корів, і на колгоспні поля, на тракторні бригади і на підприємства, у неблагополучні сім’ї… Якщо хвалили — то заслужено, якщо критикували — то теж. З усіма службами в районі журналісти мали співпрацю, але завжди писали об’єктивно”, — згадує співрозмовниця. За словами Людмили Дядченко, журналіст у районних ЗМІ має бути різносторонньо розвиненим, розумітися на агрономії, у тваринництві, техніці, в галузях промисловості, освіти, медицини, соцсфері і т.д. Словом, у всьому, чим живе людина в селі і невеликому місті.  До того ж, ти завжди на виду в людей, у громаді тебе майже кожен знає і ти не маєш права лукавити. “Маєш бути чесним, людяним, справедливим. Тоді поважатимуть і тебе, і ЗМІ, у якому працюєш”, — говорить журналістка. 

Людмила Дядченко і Костянтин Грубич у Решетилівці готують борщ та капусняк для телепроекту відомого журналіста і ведучого.

«Щоб як любити, так любити. Як працювать, так працювать…” 

У Решетилівці Людмила знайшла не тільки дорогу серцю роботу, а й особисте щастя. Чоловік, з яким ідуть по життю понад 36 років, завжди і в усьому — надійна підтримка. Вони познайомилися на роботі, Анатолій працював поверхом нижче у Решетилівській районній друкарні і був одним з кращих друкарів області. Дядченки виховали двох синів: Володимира і Сергія. Старший — військовий, учасник бойових дій. Батьки втішені, що хлопці влаштували свої життя. Людмила вважає себе щасливою, бо має чудову сім’ю, хорошу роботу, вірних друзів.

А ще пані Людмила й досі не розлучається з творчістю для відради власного серця. Вона зробила кілька пробних екземплярів збірки власної поезії “Вірші — бальзам для моєї душі”. 2016 року взялася за книгу-літопис свого роду “Життєдайне джерело”. Авторка каже: “Там кожне слово написане не розумом, а душею і нібито під диктовку голосу предків. Її присвячує своїм пращурам, як дань глибокої поваги до них за те, що живе на світі, за родичів, які завжди підтримають і зрозуміють. А також — нащадкам,  щоб не забували свої корені”. 

 2020 року Людмила Дядченко зробила непростий крок і розпрощалася з рідною районкою, якій віддавала творчість, натхнення, здоров’я… Журналістка — провідний редактор Всеукраїнського центру вишивки та килимарства. 

Вона висвітлює діяльність центру та культурної сфери Решетилівщини, а ще з радістю вчиться в колі колег-майстрів вишивати “білим по білому”.  І розповідаючи про цей період життя, жінка говорить:

“Я пішла з рідної газети, але не із журналістики!”.

За її словами, істинний журналіст має бути чесним перед собою і перед людьми, він має бути патріотом рідної країни та колективу, де працює. А ще пам’ятати, що запорукою його репутації, яку можна будувати роками і втратити за один день, мають обов’язково бути людяність і професіоналізм. Девіз свого життя Людмила Дядченко виклала в одному із віршів: «Щоб як любити, так любити. Як працювать, так працювать. Щоб не писати, а творити, слова з душею заплітать…».  

More from author

Легендарний попередник пілотів-“привидів” ЗСУ

У маленькому селі селі М’якеньківка, що в Решетилівській громаді на Полтавщині, на приміщенні місцевої школи встановлено меморіальну дошку Василю Юхимовичу Бондаренку. Ким була ця...

Листоноші — фахівці “зникаючого виду”?

Були часи, коли листоношу з нетерпінням чекали у кожній оселі, особливо у селі.  Він і пресу принесе, і пенсію, і різні товари, та й...

Як облаштувати спальню в стилі лофт

Стиль лофт досить популярний при облаштуванні сучасного будинку або квартири. У деяких нюансах він має схожі риси з мінімалізмом, гранжем чи бруталізмом. Тим не...
.,.,.,.