У роки Другої світової війни було знищено та сильно пошкоджено 97% будівель Кременчука. Після вигнання німців майже все місто доводилося відбудовувати наново. Виросли житлові будинки, почали працювати відновлені заводи. Але деякі підприємства та установи назавжди залишилися в довоєнній епосі — не пережили диверсії, бомбардування та пожежі. Не вдалося реконструювати суконну фабрику та авіаційний завод, не розпочали роботу бібліотечний технікум та драматичний театр. Не повернувся до життя перший у Кременчуці вищий навчальний заклад — учительський інститут. Далі на poltava.one.
Хто навчить учителів?
У першій половині XX століття було вирішено не лише індустріалізувати економіку, а й підіймати культурно-освітній рівень громадян. Серед важливих завдань — ліквідація неписьменності та подальший інтелектуальний розвиток населення. Крім того, планували підвищувати кваліфікацію робітників та службовців, виховувати та формувати нову інтелігенцію.
Для реалізації цих масштабних соціальних проєктів насамперед зміцнювали та розширювали матеріально-технічну базу народної освіти. Будували нові приміщення для шкіл та проводили реорганізацію дореволюційних навчальних закладів. Ревізори перевіряли, як використовуються приміщення старих шкіл та гімназій. Якщо з’ясовували, що в класах та коридорах розташовувалися, наприклад, склади чи магазини, наказували в найкоротший строк звільнити місце.
На той час не вистачало педагогічних працівників. А тому збільшили кількість абітурієнтів у навчальних закладах педагогічного профілю та провели реформу вчительської освіти. Відкрили інститути соціального виховання з трьома факультетами: шкільний, педагогічний та позашкільний. Термін навчання — три роки. У зв’язку з переходом до обов’язкової середньої освіти організовувалися учительські інститути, у яких готували вчителів-предметників для 5–7 класів.
Краєзнавців репресували
У 1921 році в Кременчуці відкрилися трирічні педагогічні курси. Слухачі приходили на заняття до колишнього будинку допомоги бідним. У 1925 році курси реорганізували — з’явився Кременчуцький педагогічний технікум. Цікаво, що тодішні молоді кременчуківці не лише приділяли час навчанню, а й добровільно працювали в безплатних освітянських закладах — гуртках із ліквідації безграмотності. Читати та писати там навчилося близько тисячі містян.
У 1927 році на базі педтехнікуму створили Кременчуцьке товариство краєзнавства. Його членами стали викладачі та студенти. Вони старанно та результативно досліджували природу, історію рідного регіону. Про їхню наукову діяльність писали в республіканському журналі “Краєзнавство”. Щоправда, товариство існувало недовго — у 1929 році його розпустили.
І невдовзі почалися репресії. Заарештували викладачів Євгенію Кременську та її чоловіка Бориса Гороховатського. Членам науково-історичного об’єднання, далеким від політики, висунули абсурдні звинувачення, зокрема інкримінували антирадянську пропаганду. У поле зору “правоохоронців” потрапив також професор Молоков-Журський: його засудили, а через кілька років розстріляли.
Катаклізм студентам не завада
У 1930 році педагогічний технікум став вишем. Ревізори звільнили найкраще для навчання приміщення в місті — до революції там функціонувало Кременчуцьке реальне училище. Інспекторам довелося виселити солдатів, а до звільнених і відремонтованих кабінетів увійшли перші студенти нового Кременчуцького інституту соціального виховання. Через 4 роки цю установу перетворили на Кременчуцький учительський інститут.
Єдиний у місті виш розвивався досить-таки стрімко. Рік у рік покращувався кадровий потенціал, збільшувалася кількість студентів. Бюджет навчального закладу зріс майже в 1,7 раза за 5 років. Для педагогів та учнів облаштували 17 великих аудиторій, 4 лабораторії, 7 майстерень. У спортивному залі проводилися змагання з футболу та волейболу. А в бібліотеці можна було прочитати декілька тисяч книг, якби хтось встиг це зробити.
Поруч із навчальним корпусом звели триповерховий гуртожиток для 345 студентів. Щоправда, усім місць не вистачало й деяким молодим людям доводилося винаймати житло. У дворі інституту працювали їдальня, перукарня, швейна майстерня, медпункт і пральня.
У 1931 році Кременчук опинився в зоні масштабного стихійного лиха. 5 травня дніпровська вода перейшла через дамбу та рушила на місто. Будівлю інституту також затопило. І все ж повінь не зупинила діяльність педагогічного вишу надалі.
150 рублів — це “відмінно”
У Кременчуцькому учительському інституті студенти осягали науки вдень, увечері та заочно — тобто було три відділення з різною формою навчання. У 1930–1940 роках діяв робітфак для співробітників фабрик та деяких аграрних підприємств — щороку на інтелігенцію перетворювалися кілька десятків робітників.
Втім, після завершення навчального року в 1940 році робфаки на Полтавщині скасували, вечірнє відділення, де у 1939–1940 роках навчалося лише 13 студентів, теж закрили. Крім денного залишилося ще тільки заочне, де все ще було багатолюдно — 537 студентів. Загалом їх було майже 1000. Причому більшість — молоді жінки.
Майбутні вчителі та вчительки отримували стипендію. Сума коливалася залежно від успішності — 130–150 рублів на місяць. На “відмінно” та “добре” навчалися 61% студентів.
В учительському інституті працювали фізико-математичний факультет, філологічний, факультет іноземних мов та інші. Функціонували кафедри педагогіки, суспільствознавства, французької та німецької лінгвістики. В історичних документах збереглися прізвища деяких педагогів: Курлянчик та Шапіро — викладачі англійської мови, Костланд та Кірса – викладачі математики, Швидченко — вів фізкультурні заняття, Коротченко — читав лекції з географії, Кобзар — відкривав таємниці педагогічної науки.
Серед випускників вишу — член-кореспондент Академії педагогічних наук України Василь Сухомлинський; доктор педагогічних наук, проректор Київського педагогічного інституту Тимофій Шашло; доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри фізики Київського державного педагогічного інституту Віктор Дущенко та сотні інших високопрофесійних спеціалістів.
Педагоги боронили місто
У вересні 1941 року ворог впритул підступив до Кременчука. За даними істориків, колектив інституту евакуюватися не встиг. Студенти та викладачі боронили місто в лавах Кременчуцької дивізії народного ополчення. Багато хто з них загинув. На старій фотографії видно зруйновану, обпалену будівлю вишу. Колись затишний, привітний дім просвіти та науки перетворилася на моторошну, понівечену споруду.
На жаль, війна надовго зупинила процес вищої освіти. Лише у 1960 році в Кременчуці з’явився загальнотехнічний факультет Полтавського інституту сільськогосподарського будівництва. У 1972 році на факультеті навчалося 854 студенти та працювало 24 викладачі.
У 1974 році кількість студентів зросла у 2,5 рази, а штат освітян збільшився втричі. У той самий час факультет став Кременчуцькою філією Харківського державного політехнічного інституту.
У 1997 році на базі згаданої філії створили Кременчуцький політехнічний інститут. Там сформували 7 факультетів та 17 кафедр. Ще через 3 роки виш набув статусу університету, а у 2010 році — нове ім’я: Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського. Він вважається правонаступником загиблого учительського інституту.
Використані джерела: