Коли йдеться про Полтаву, перед очима постає затишне місто з білими храмами, поетичними вуличками та глибокою культурною традицією. Але за цією тихою красою прихована ще одна сторона — індустріальна душа. Вже понад століття тут вирувало справжнє промислове життя: гуділи млини, стукали кузні, квітли артілі, будувалися заводи та приїжджали торговці з усієї губернії. Далі на poltava.one.
Полтава XIX і початку XX століття — це не тільки місто поетів і письменників, а й місто підприємців, майстрів і винахідників, де ремесла, торгівля і техніка йшли пліч-о-пліч із народними традиціями. Тут варили пиво, шили шкіряні чоботи, лили залізо, будували вагони та відкривали свої перші «стартапи» — тільки називали їх артілями.
Цікаві факти про млинарство на Полтавщині
Ще до появи фабрик і заводів Полтаву називали містом млинів. Кінець XIX — початок XX століття став справжнім розквітом цього простого, але життєво важливого промислу. У межах міста та його околиць працювали десятки вітряних і водяних млинів. Вони стояли буквально скрізь — на околицях, біля річок, на пологих пагорбах.
Мірошник у ті часи був не просто ремісником, а авторитетною та шанованою особою. Його знали всі, адже через його руки проходив головний продукт української кухні — зерно. Якісне борошно — значить, ситна зима. Тому до мірошника часто вишиковувались черги. А щоб потрапити на помел, потрібно було не лише принести мішки зерна, а й трохи почекати — черга іноді тривала кілька днів.
Цікавим є той факт, що у Полтаві існували «млинарні графіки» — розклади, за якими селяни записувались на помел. Іноді млини працювали навіть у нічну зміну — особливо перед ярмарками чи великими церковними святами.
Окрім вітряків, у Полтаві діяли водяні млини на Ворсклі та Коломаку. Вони були потужнішими й не залежали від примх вітру. Млинарні греблі іноді перетворювалися на міні-ГЕС, адже силу води використовували й в інших виробництвах: від пиляння дерева до збивання масла.
Наприкінці XIX століття в місто прийшли парові млини. Вони коштували дорожче, але дозволяли молоти більше, швидше й незалежно від погоди. Про ті млини тепер нагадують старі фотографії, народні перекази та рідкісні збережені кам’яні фундаменти на околицях. До речі, мельника пов’язували у народній уяві зі стихією води, чортами й водяником.
Реміснича слава старої Полтави
Полтава славилася чоботарями, гончарами, ковалями та ткачами. У місті існували цілі ремісничі квартали. Цікавий факт: майстри працювали у власних майстернях, які одночасно слугували й магазинами — так званими «лавками». Особливо цінувалися полтавські кожухи та вишиті тканини, які продавали навіть на Київських ярмарках.
Цікавим є той факт, що наприкінці XIX століття у Полтаві діяло ремісниче училище, відкрите 1876 року з ініціативи губернського земства. Воно готувало майбутніх столярів, ковалів і слюсарів — і вже через кілька років стало одним із найпрестижніших у регіоні. Багато випускників відкривали власні майстерні, а дехто ставав підрядником для великих залізничних і будівельних проєктів.
За даними 1897 року, у Полтаві налічувалося понад 450 зареєстрованих ремісничих лавок і майстерень. Лише чоботарів було близько 150, а гончарів — понад 60. Найбільші артілі об’єднували до 20 майстрів і виконували замовлення для всієї Полтавської губернії.
Цікаво, що глину для своїх робіт майстри добували на Полтавщині відкритим способом. У народному календарі були дні, коли копати породу заборонялося. В Опішні глину брали з дудки, а у Полтаві — з колодязя. Добутий матеріал складали просто неба й давали йому вистоятися, і лише потім перевозили до оселі гончара, де він ще певний час зберігався на відкритому повітрі. Вважалося, що атмосферні опади, вивітрювання та перепади температур пом’якшують глину і полегшують її подальшу обробку.
Окрім цього, на Полтавщині активно розвивалися ткацтво та килимарство. Обробка конопляного волокна і шерсті, а також виготовлення тканин були невіддільною частиною домашнього побуту в кожній селянській родині. Найпоширенішим промислом серед полтавців було вирощування конопель і льону. Процес перероблення був тривалим і трудомістким: рослини виривали з корінням, сушили на полі, зв’язували й везли на господарський двір, де вичавлювали зерно, вимочували й сушили. Восени, після завершення господарських робіт, стебла топтали, відокремлюючи волокно.
У великій пошані були полтавські ковалі. Практично в кожному селі була своя кузня. Як правило, це були рублені, обшиті дошками будівлі, в яких розміщувалися горн, точило, корито з водою для загартування та охолодження виробів, а також стояк для підковування чобіт. У дворі було пристосування для шинування коліс і стовп для прив’язування коней.
Процес кування виглядав так: коваль розігрівав до червоного метал у горні, де горіло деревне вугілля, брав його кліщами, клав на ковадло й бив молотком, поки не отримував потрібну форму. Зазвичай у коваля був помічник — підліток, який виконував обов’язки молотобійця. Після завершення роботи виріб кидали в корито з водою.
Полтавський стиль: коли тканини та артілі створювали моду
Ще задовго до модних подіумів і фабричних конвеєрів Полтава вже диктувала тренди — тут розквітло ткацтво, вишивка та кооперативне ремесло. У другій половині XIX століття в місті та навколишніх селах діяли десятки ткацьких артілей, де виготовляли рушники, домоткане полотно, килими. Особливою гордістю стала полтавська вишивка «білим по білому», яка швидко прославилася не лише в Україні, а й за її межами. Вироби з такою вишивкою продавали на Київських, Харківських, а іноді навіть Варшавських ярмарках.
Перші артілі були родинними: мама — тче, дочка — вишиває, батько — продає. Згодом ремісники почали об’єднуватися в ткацькі, чоботарські, столярні та меблеві артілі, які стали прототипами сучасних кооперативів. У 1906 році у Полтаві офіційно зареєстрували понад 30 артілей, найбільші з яких об’єднували до 40 майстрів. Вони мали власні приміщення, замовлення від місцевих органів влади, шкіл і навіть церков.
У Решетилівці 1905 року була створена ткацька майстерня, яка у 1922 році стала артіллю. З неї у 1960 році виникла фабрика художніх виробів разом зі школою майстрів. Цей заклад спеціалізувався на виробництві декоративних виробів: ковдр, вишитих рушників, доріжок, скатертин, сорочок та інших виробів. Вони вирізнялися декоративністю та яскравістю кольорів. Вважається, що саме у Решетилівці з’явився унікальний і складний тип вишивки — «білим по білому».
Купецький клас — справжні бізнесмени XIX століття
У XIX столітті Полтава мала власну впливову купецьку еліту — підприємців I та II гільдій, які не лише розвивали торгівлю й промисловість, а й активно впливали на життя міста. Ці купці володіли заводами, крамницями, складами, кам’яними будинками в центрі Полтави. Це були не просто ділові люди, а справжні меценати.
Купці щедро фінансували школи, лікарні, богодільні, храми. Один із театрів Полтави отримав значну фінансову підтримку саме від купецьких родин. Вони вкладали кошти не лише задля прибутку, а й у майбутнє міста. Деякі з них заснували благодійні фонди, що продовжували діяти навіть після революції.
Цікавий факт: на початку 1880-х років купці фінансували до 40% усіх міських благодійних проєктів, і багато вулиць, на яких стояли їхні особняки, зберегли свою історичну забудову донині.
Ярмарки та торгівля: серце купецької Полтави
У XIX — на початку XX століття Полтава була не лише адміністративним і культурним, а й важливим торгівельним центром. Сюди з’їжджалися купці, ремісники й селяни з усієї Полтавської губернії та сусідніх регіонів. Центральною подією року ставали ярмарки — справжні економічні свята, які перетворювали Полтаву на гудучий вулик.
Особливо відомим був Іллінський ярмарок, який проводили щоліта в липні. За масштабами й кількістю учасників він вважався одним із найбільших на Лівобережжі України. Тут продавали майже все — від зерна та худоби до тканин, прикрас, посуду й сільськогосподарських машин.
Цікаво, що Іллінський ярмарок тривав до трьох тижнів, а кількість відвідувачів сягала 20–30 тисяч осіб. У цей час у місті було майже неможливо знайти вільне місце в постоялих дворах і готелях. Місцеві жителі навіть здавали кімнати на ніч, аби трохи заробити.
Ярмарки не лише стимулювали місцеву економіку, а й сприяли культурному обміну — приїжджі привозили новини, книги, моду, традиції. Тут можна було почути десятки говірок, скуштувати страви з різних куточків імперії та побачити справжній парад регіональної торгівлі.
Цікавий факт: спеціально до ярмарку у Полтаві наводили лад. Місто прибирали, ремонтували дороги, а поліція отримувала вказівки слідкувати не лише за гостями й торговцями, а й за цінами, аби уникнути спекуляцій.
До речі, на базарах Полтавщини наприкінці XIX — на початку XX століття продавали вуличну їжу. Найпопулярнішою стравою серед полтавців були так звані сластени — пончики без начинки, які жінки смажили на олії просто неба. Для цього на ринку встановлювали намети з портативною піччю. На неї ставили пательню з олією. Готові пончики посипали грубою сіллю, яка зберігалася під наметом у великих мішках. За 1 копійку на початку 1900-х років можна було купити три таких смаколики.
Архітектура індустрії: спадщина промислової Полтави
Полтава, як і багато інших міст XIX століття, зазнала значних змін із розвитком промисловості. Одним із яскравих аспектів цих змін стала архітектура індустріальних об’єктів. Заводи, фабрики, склади та майстерні не лише виконували своє виробниче призначення, а й ставали важливою частиною міського ландшафту, змінюючи обличчя Полтави.
Одним із найбільших досягнень того часу стало будівництво великих заводів і фабрик. Наприклад, Полтавський чавунно-ливарний завод, заснований у середині XIX століття, став одним з основних промислових підприємств Лівобережної України. Його архітектура поєднувала технічні нововведення з традиційними для того часу конструкціями. Завод мав власні склади, котельні та механічні майстерні, які збереглися до наших днів як частина історії індустріального прогресу.
Цікаво, що на території цього заводу звели кілька величезних плавильних печей, які вражали розмірами. Вони стали справжньою архітектурною домінантою на тлі інших будівель міста.
З розвитком фабричного виробництва місто наповнили нові корпуси, де працювали тисячі робітників. Багато з них зводили у стилі неокласицизму — з просторими, світлими приміщеннями, високими стелями та великими вікнами, що створювали кращі умови праці. Саме ці елементи стали важливою віхою в еволюції промислової архітектури, демонструючи прогрес інженерії та будівництва.
Полтавщина з кінця XIX століття пережила кілька етапів індустріалізації. На деякі підприємства регіону можна потрапити з екскурсією.