Млинарство на Полтавщині — правічне й містичне ремесло

Млинарство — одне з правічних ремесел в Україні. Збіжжя здавна мололи вручну з допомогою жорен. А в часи Середньовіччя  цей процес прогресував до використання водяних млинів і вітряків. Кажуть, водяні млини в Україні з’явилися 7 тисяч років тому, а вітряки дещо пізніше (4 тис. років назад). Та найпоширеніше припущення, що вони відомі з часів Київської Русі. Розкриваємо тему історії млинарства на Полтавщині в нашому матеріалі на сайті poltava.one.

“Крилаті” велетні

Водяні млини будували на річках з стрімкою течією. Вітряки зводили на пагорбах, на околицях сіл, у полях, коло доріг, поодинці чи групами, іноді до кількох десятків поблизу. Вони створювали неперевершені сільські панорами і були “родзинками” неповторних пейзажів, а ще слугували місцями для відпочинку, по них відміряли шлях. У водяних млинах і вітряках люди мололи зерно не лише собі, а й для худоби. 

Фото: Українські вітряки минулих століть в експозиції Музею народної архітектури і побуту України.

У будівництві вітряків і млинів проявився творчий талант народних майстрів та їх уміння застосовувати силу природи.  Відзначають, що у XIX сторіччі в селах Полтавщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини й Півдня України вітряків було значно більше, ніж водяних млинів. А в цей період водяні млини активно будували на Гуцульщині, Бойківщині, Волині, Закарпатті. Відповідно до місцевих умов корпус млина мав зрубну чи каркасну конструкцію, рідко — муровану.

Так, на Полтавщині  водяні млини були переважно каркасні. Інколи в будівлі, крім приміщення для механізму, робили житлову кімнату, де були піч, пара віконець. Там жив мірошник або ночували прибулі, очікуючи черги змолоти зерно.  

Фото: в с. Левченки, Полтавської губернії

На Наддніпрянщині й Полтавщині, наприклад, вітряки стовпового типу були масивні, з низькою основою і трохи присадкуватою формою. Їхній корпус теж був переважно каркасний, шальований дошками по вертикалі. Були тут як одно-, так і двоповерхові споруди. Останні часто мали галереї чи піддашки.

Діяли млини та вітряки і на Решетилівщині. Про один з найвідоміших вітряків йдеться в книзі історико-краєзнавчих нарисів “Решетилівщина — мій рідний край” (фото вітряка вміщено нижче). Це вітряний млин біля села Паненки (нині Решетилівська ОТГ), який діяв ще в 70-х роках минулого століття. Ця територія певний час належала до Хорольського повіту (входили також села Сухорабівка, Шилівка, Хрещате і ряд хуторів). Ще один, певно найпопулярніший млин на Решетилівщині, знаходився у згаданій Сухорабівці. Де, як зазначає автор нарису в книзі “Решетилівщина — мій рідний край” Григорій Кошкалда, “діяв на Пслі знаменитий вальцовий млин графа Капніста і де виготовляли восокосортне борошно, що призначалося на здобний, святковий хліб…”.

До слова, полем економічної діяльності династії Капністів Полтавщина була здавна. Історія каже, що сухорабівський млин належав графині Є.В.Капніст і був обладнаний за всіма вимогами тогочасної техніки. 

Фото: вітряний млин с. Паненки на Решетилівщині. 60 рр. ХХ ст.

За даними Краєзнавчого музею Решетилівської міської ради : “…графиня Єлизавета Василівна Капніст (дівоче прізвище Магденко, народилася 1844 р. в селі Сухорабівка Калениківської волості, нині Решетилівська ОТГ). Працювала сестрою милосердя під час російсько-турецької війни (1877-1878) та російсько-японської (1904-1905) в Сабанському шпиталі м. Одесси. Її родина володіла економіями в селах Сухорабівка (вальцьований млин на річці Псьол, 5 турбін, сила 100, 15 станкових вальців, 4 жорна, 40 робітників працювали переробляючи пшеницю в 1904 році намололи 360 пудів муки), Лиман (813 десятин землі), Довгалівка, Глобино. Померла в 1922 році”. 

Чому зникли вітряки та водяні млини?

Як говорить історія, народні умільці зводили вітряки не лише в Україні. Архієпископ Філярет 1857 року писав: “Поміж українців є вправні механіки: вітряні й водяні млини ними введені в Курській та Воронізькій ґуберніях, де зазвичай мололи хліб ручними жорнами…”.

На межі XX століття водяні млини й вітряки поступово були витіснені паровими машинами. А коли розвинулася електроенергетика, традиційні млини майже повсюди зникли. Хоч пізніше до списків пам’яток увійшли багато млинарських споруд, які ще лишалися в селах Полтавщини та інших областей, але багато з цих унікальних зразків народної архітектури вже не повернути… 

Мірошники — містичні   створіння?

Того, хто молов зерно у млині, звали мірошником (мельником). До слова, їх доньок в народі називали мельниківними. Заробіток мірошника визначався “мірчуком”. У середині ХІХ ст. на Лівобережжі мірошник отримував “мірчук” в розмірі 10 відсотків зерна, призначеного для помолу.

Як писав у “Народознавчій студії” кандидат історичних наук, етнолог, науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Костянтин Рахно, українські повір’я щодо млинарства мають паралелі в білорусів, поляків, чехів  та інших слов’янських народів. Мірошника пов’язували у народній свідомості зі стихією води, чортами, водяником.

Вважалося, що мірошники, як і гончарі, ковалі, мають магічні здібності, бо вміли вміли дати раду природним стихіям, які рухали млиновий механізм. У пізньому середньовіччі мірошників і бабів-повитух найчастіше підозрювали в чаклунстві і тому мельники часто фігурували у справах про чаклунство XVIII ст. В цей час вірили, що коло млинів живуть водяні чорти. І що покровителем мірошників є водяник. А щоб продати нечисті душу, людині досить загорнути камінь у письмову обіцянку чортові й кинути у вирву під млин. 

Тож народ не сумнівався, що млинарі, будучи знахарями й відьмаками, зналися з нечистю. А тому вони могли зупиняти млин, не торкаючись заставок, насилати на людей щурів, псувати борошно, щоб не вдавався хліб, ворожити, рятувати і зцілювати людей. 

У Лівобережній Україні в першій половині ХІХ ст. запевняли, що відносини з чортом мав кожен мірошник. Якщо не товаришував, то принаймні спілкувався, коли захоче. Насамперед опівночі мірошник з чортом бесідував, а вдень перешіптувався, дивлячись углиб води, під млиновим колесом. Раз на рік мірошник відправляв чорту в дарунок вгодовану чорну свиню. Щоб нечистий не розірвав його греблю (яку жоден мірошник не міг насипати без чортової допомоги) або не замучив його уві сні.

І взагалі будівництво греблі українці вважали справою, що потребує надприродних знань. Досвідченого мельника, будівника гребель вважали знахарем чи чаклуном. 

Казали, що деякі з мірошників намагалися досягти прихильності водяника і тому кидали в річку жертвоприношення: загиблих коней, хліб. Водяники сприяли мірошникам чи могли їм нашкодити: заманювали людей на загибель, руйнували загати й греблі, ламали млинові колеса й руйнували самі млини. Про це згадують джерела XVIII століття. 

Чому нечість шанувала млини?

Та й вітряні млини були в українців територією нечисті. За повір’ям із Лубенського повіту Полтавської губернії, в кожному млині є чорт, і він крутить вітряк навіть у безвітряну погоду. Млин перетворював одну речовину на іншу при участі природних стихій і це людей насторожувало. Іще й тому, що млинарі мешкали на межі звичної території (за межами села, біля води), їх уявляли як нелюдських, демонічних істот. 

У селі Линовиці Пирятинського повіту на Полтавщині розповідали про чоловіка, який возив молоти жито до млина.

 Коли він їхав полем, побачив млини. «Було, й води тут не видно ніякої, а це млини стоять. Що за чорт?» – подумав чоловік. Аж ось вискочили з тих млинів мірошники… Аж дивиться чоловік, а то не мельники, а чорти. І почати вони тягти-манити подорожнього кожен до себе. Чорти погодилися не брати з селянина плати за помел, якщо той відвезе листа одній людині.

Він погодився, бо їхати було недалеко. Той, хто отримав листа, насипав повні торби червінців і наказав їх везти, звідки приїхав. «Мірошники» пропонували селянину забрати золото собі, але він відмовився, забрав своє борошно і поїхав. Та жінка наполягла вернутися, але млини вже безслідно зникли… 

More from author

Легендарний попередник пілотів-“привидів” ЗСУ

У маленькому селі селі М’якеньківка, що в Решетилівській громаді на Полтавщині, на приміщенні місцевої школи встановлено меморіальну дошку Василю Юхимовичу Бондаренку. Ким була ця...

Листоноші — фахівці “зникаючого виду”?

Були часи, коли листоношу з нетерпінням чекали у кожній оселі, особливо у селі.  Він і пресу принесе, і пенсію, і різні товари, та й...

Як облаштувати спальню в стилі лофт

Стиль лофт досить популярний при облаштуванні сучасного будинку або квартири. У деяких нюансах він має схожі риси з мінімалізмом, гранжем чи бруталізмом. Тим не...
.,.,.,.