Цукроваріння на Полтавщині — одна з тих галузей, з яких починалася промислова історія регіону. Бувши аграрним центром із родючими чорноземами, Полтава та її околиці з давніх часів вирощували буряк, з якого виробляли цукор. Цукрові заводи завжди були важливою частиною місцевої економіки. У цій статті розповімо, як зароджувалась, розвивалася і трансформувалася цукрова промисловість Полтавщини. Далі на poltava.one.
Коротко про історію цукроваріння на території України
Історія цукрової промисловості бере початок ще у далекому ХІХ столітті. Водночас немає однозначної відповіді на запитання, де, коли й ким був збудований перший цукровий завод на території України. Одні джерела стверджують, що це було підприємство у селі Трощин Канівського повіту Київської губернії у 1824 році. За іншими даними, перші заводи з’явилися в селі Макошине на території Сосницького повіту Чернігівської губернії або у містечку Бершадь на Вінниччині. Засновниками перших цукрових підприємств на українських землях були поміщики, які прагнули знайти нові джерела доходу для своїх господарств. Цукор на таких підприємствах випарювали у відкритих казанах на так званому голому вогні, переробляючи цукрові буряки з поміщицьких плантацій.
Водночас вирощуванням буряка займались кріпаки. Власники мали значний прибуток від цього бізнесу, що активно розвивався, зокрема й на Полтавщині. Адже кожна десятина буряків приносила у 6–8 разів більше прибутку, ніж посіви зернових. Цукрова промисловість почала стрімко зростати на території Полтавської губернії, яка на той час входила до складу Російської імперії. Уже через 18 років після запуску Макошинського цукрового заводу на Чернігівщині у регіоні налічувалося 18 цукропереробних підприємств.
У період із 1842 по 1848 рік кількість таких заводів зросла до 192. Це означає, що всього за шість років їх стало майже вчетверо більше. Основна маса цукрових заводів була побудована на Вінниччині, Київщині та в Поділлі. До 1848 року на цих територіях вироблялося понад 80% цукру від загального обсягу виробництва у Російській імперії. Посіви цукрового буряка стрімко зростали. Уже у 1913–1914 роках загальна площа цукрових угідь становила понад 538 тисяч гектарів. На українських землях діяло понад 200 цукрових підприємств. Загальна добова потужність заводів на той час становила 1 142 283 центнери перероблення буряків. У середньому одне підприємство переробляло 5 683 центнери буряків на добу, а загальний обсяг виробництва цукру сягав 11 108 080 пудів.
Зародження цукроваріння на Полтавщині
Цукроваріння на Полтавщині має глибоке історичне коріння і почало формуватися ще у першій половині ХІХ століття. Перші згадки про промислове виробництво цукру в регіоні датуються 1830–1840-ми роками, коли внаслідок розвитку буряківництва та зростання попиту на цукор почали з’являтися перші цукрові заводи. Наприкінці ХІХ століття на території регіону вже діяло понад 10 цукрових заводів, зокрема у Гадяцькому, Зіньківському, Миргородському та Пирятинському повітах.
Передумовами для розвитку цукроваріння на Полтавщині стали родючі ґрунти, сприятливі кліматичні умови для вирощування цукрового буряка, наявність робочої сили та розширення мережі транспортних шляхів, особливо залізниць. Важливу роль відіграв також інтерес поміщиків і підприємців до нової прибуткової галузі, що стимулювало інвестиції в технічне переоснащення виробництва.
Полтавщина стала одним із провідних регіонів Російської імперії за обсягами виробництва цукру. Це дало потужний поштовх до подальшого розвитку харчової промисловості в регіоні.
Перший цукровий завод на Полтавщині
Звісно, через століття практично неможливо точно сказати, який саме цукровий завод на Полтавщині був першим. Відомо, що вже у 1861 році на території регіону нараховувалося не менше 18 підприємств, які займалися виробництвом цукру. За деякими даними, першим був цукровий завод у містечку Карлівка Карлівської волості Костянтиноградського повіту Полтавської губернії Російської імперії, збудований у 1889 році. Історія цього підприємства виявилася досить трагічною.
Навесні 1902 року у Карлівці розпочалося селянське повстання. Невдоволення людей спровокувало підвищення орендної плати. Управитель Карлівського маєтку Михайло Шейдеман відмовився продавати селянам зерно, необхідне для посіву, і навіть облаяв делегацію. Управителя жорстоко побили, відібрали ключі й вивезли зерно зі сховищ. Для придушення повстання в містечко були направлені війська. Після їхнього відходу селяни влаштували погром на цукровому та винокурному заводах.
З початком революції 1905 року у Карлівці розпочалися страйки та демонстрації робітників, у навколишніх селах проводилися мітинги. Наприкінці листопада працівники Карлівського маєтку оголосили страйк. Робота цукрового заводу була зупинена. У грудні того ж року полтавський губернатор Урусов телеграфував до Міністерства внутрішніх справ, що всі підприємства у Карлівці зупинено, а працівники висувають політичні й економічні вимоги.
У січні 1918 року у містечку було встановлено радянську владу. На підприємствах запровадили 8-годинний робочий день. Проте вже на початку квітня населений пункт зайняли німецькі війська, які залишались там до листопада 1918 року. Згодом Карлівка опинилася в зоні бойових дій громадянської війни. У лютому 1919 року в містечку відбувся з’їзд делегатів волостей Костянтиноградського повіту, на якому ухвалили рішення про націоналізацію цукрового заводу. У жовтні 1929 року після проведення ремонтних і відновлювальних робіт підприємство відновило свою діяльність під назвою Жовтневий цукровий завод.
У сезоні 1922–1923 років підприємство виробило 300 000 пудів цукру, що значно перевищувало показники 1913 року. Водночас подальше зростання виробництва було обмежене проблемою розширення посівних площ під цукровий буряк. У цей час при цукровому заводі була відкрита школа фабрично-заводського навчання. Згодом також відкрився дитячий санаторій.
У роки Другої світової війни Карлівка перебувала в окупації. У вересні 1943 року, перед відступом під тиском радянських військ, німці почали підривати будівлі промислових підприємств. Незабаром до Карлівки почала надходити допомога зі східних областей. У листопаді 1948 року Жовтневий цукровий завод був відновлений. У 1960-ті роки підприємство входило до переліку провідних цукрових заводів району.
Після 1991 року завод було приватизовано, і він кілька разів змінював власників. У липні 2012 року господарський суд Полтавської області визнав підприємство банкрутом, після чого розпочалася процедура його ліквідації. У жовтні 2014 року завод зупинили. Восени 2017 року його виставили на продаж.
Розвиток цукрової промисловості на Полтавщині у радянський період
У радянський період Полтавщина стала одним із ключових регіонів України з виробництва цукру. Розвиток цукрової промисловості тут відбувався в рамках індустріалізації, післявоєнного відновлення та модернізації харчової галузі. У 1928 році у місті Заводське Лохвицького району Полтавської області був збудований Лохвицький цукровий завод. Підприємство з’явилося в ході індустріалізації відповідно до першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства Радянського Союзу.
У 1930 році було введено в експлуатацію збудований Веселоподільський цукровий завод. У радянські часи також збудували Кобеляцький цукровий завод, який почав роботу у 1955 році. Завод став одним із провідних у регіоні. Свою продукцію він постачав, зокрема, на інші підприємства. Будувалися й інші комбінати, що займалися перероблюванням цукрових буряків і виробництвом цукру.
Після розпаду Радянського Союзу цукрова галузь України опинилася в кризі. Рекордні 6 000 000 тонн цукру, які виробляла країна, вже не знаходили попиту. Незалежність означала, що про постачання цукру слід домовлятися з нуля.
У 2020-х роках на Полтавщині діяли Оржицький, Яреськівський, Глобинський, Кобеляцький, Лохвицький та Ланнівський цукрові заводи.