Були часи, коли листоношу з нетерпінням чекали у кожній оселі, особливо у селі. Він і пресу принесе, і пенсію, і різні товари, та й останні місцеві новини розповість. Сьогодні ж листонош у сільській місцевості впевнено можна назвати “зникаючим видом” фахівців. Адже поштова служба активно реформується, а при цьому стаціонарних поштових відділень у провінції стає все менше, як і самих поштовиків. “Укрпошта” робить ставку на мобільні відділення на машинах, які мають обслуговувати невеликі селища та села. Люди ж, звиклі, що в кожному селі є поштовий “острівець”, не в захваті від таких новацій, але що вдієш? Далі на poltava.one.
Днями на ногах, ще й з чималим вантажем
Ця професія ніколи не вважалася легкою, але завжди — дуже необхідною. Так, зокрема, вважає листоноша з більш як 30-річним стажем Зоя Корчевна з міста Решетилівка, що на Полтавщині. Свій трудовий шлях жінка розпочинала у зовсім іншій сфері. По завершенню місцевого професійно-технічного училища №28 вона працювала розкрійницею на колись знаменитій Решетилівська фабриці художніх виробів імені К.Цеткін, згодом — надомницею — вишивала на дому наволочки, підковдри, блузи та інші вироби, доки поруч підростали сини.
А з 1986 року жінка влаштувалася листоношею і працювала за цим фахом до виходу на пенсію, та навіть пару літ по тому, залишивши робоче місце 2011 року. Робота ця, каже, не для кожного. Бо днями ж листоноші на ногах, та ще й із чималим вантажем. Зоя Корчевна трудилася спершу листоношею підмінною (тобто підміняла колег на дільницях по всій Решетилівці). А потім жінка працювала листоношею І класу в Решетилівці та в сусідніх селах. А отже під її відповідальністю було найбільше дільниць порівняно з багатьма іншими колегами. А це ж — кілька сотень людських осель, різного роду організації та установи. Загалом — сім чималих дільниць.
Суттєвим плюсом своєї бувшої роботи жінка називає спілкування з людьми, особливо із пенсіонерами. Деякі з них, коли дізналися, що “їхня Зоя” сама йде на пенсію, обіймали листоношу на вулиці зі сльозами на очах. Вона їх теж обіймала і щиро плакала. Бо дуже одне до одного звикли. І це для Зої Василівни значило більше, ніж неодноразові премії та офіційні подяки на роботі.
Все для людей: і борщ, і морозиво
Одна з найдосвідченіших на Решетилівщині листонош говорить, що догоджала людям, зокрема “своїм пенсіонерам” як могла. Було, й по морозиво на їхнє прохання їздила у магазин; траплялося, що немічному подружжю каструлю борщу з літньої кухні в хату заносила, бо ж їм важко; і воду з колодязя не раз стареньким людям діставала. Пригадує жінка й такий випадок. Одного дня у селі Шкурупіївка гнали череду. І якось так сталося, що трактор випадково наїхав на одну з корів. Бідна ласуня відтоді добряче кульгала. Старенька господиня змушена була залишити корову вдома, а сама ходила на луки косити для неї траву. Коли співчутлива листоноша довідалася від бабуні про її лихо, вирішила хоч якось допомогти. Так, було, зайде до бабусі по роботі, а заодно й клунки з накошеною для корови травою їй у двір поприносить. Шкодувала тільки листоноша, що сама косити не вміла, а то б ще й траву для корови косила…
Дільниці Зої Василівни були доволі розгалужені, а отже обходити їх доводилося довго і важко. Це й чимала центральна частина Решетилівки, зокрема вулиця Покровська, а ще вулиці Вишнева, Горького, Грушевського, Базарна та інші. А окрім того повністю — села Хоружі та Шкурупіївка. Хоч тебе сотні людей у місті чекають, хоч одна людина в селі на околиці — до всіх йти треба. Хоча і ноша щоразу нелегка. Одного дня з цікавості решетилівські листоноші зважили свої робочі сумки у відділенні на початку зміни. Ваги показали позначку за 20 кілограмів. “А ще ж товар у інших торбах в дорогу брати треба!”, — зауважили листоноші-дівчата. Не раз нелегку ношу їм доводилося нести десятки кілометрів і без велосипеда.
Зоя Корчевна пригадує, як в одну із дуже сніжних зим добиралася в село за Решетилівку. Снігу подекуди намело до пояса. Вже далі за місто й машини через перемети не їхали. Але ж листоношу із пенсією двоє стареньких ждуть! Зоя Василівна згадує-описує, як пробивала сніг “і ногами, й пузом”. Нарешті листоноша зайшла до пенсіонерів в оселю. Як змогла, обтрусила з себе сніг, та однаково у теплій хаті й черевики, і ноги враз стали мокрі. Бабуня каже до гості: “Зою, давай хоч чулки тобі свої дам?”. Та Зоя відмовилася… А коли листоноша повністю обійде дільницю, їй слід обов’язково повертатися у відділення, щоб здати відомості на перевірку. Так, з мокрими ногами Зоя й прийшла у зимовий холод. У теплому робочому приміщенні з них зразу аж пара піднялася. Та хіба то раз було отаке добирання? “А сьогодні і чого ті ноги болять? І чого ту спину зводить?”, — питає сама себе Зоя Василівна.
Пенсія… для котів
У дорозі, опинившись десь на околиці, чи в малолюдному місці темної пори, листоноша завжди боялася. Та не за своє життя, а за людські кошти, які несла в сумці. А пресу, пенсії не раз доводилося розносити темними вулицями із ліхтариком. На щастя, у цім плані пригод не траплялося. Щоправда погрози були, та благополучно минулося…
Від колишньої роботи співрозмовниця отримала у спадок насамперед чимало хороших спогадів, людської вдячності, а ще… котів. За період праці листоноша підібрала трьох чотирилапих (жінці шкода було, що люди викинули їх на смітник). Сьогодні з тієї трійки лишилася тільки одна кішка Саня, яка 14 років живе у своєї рятівниці! Листоноша пригадує і сільського самітника-кота, який впізнавав її, щойно приходила у Шкурупіївку. Каже, вирізняв навіть по голосу. Жінка говорить, що котів любить, а ще більше їх жаліє і зразу бачить, коли тварина бездомна й самотня. Зоя Василівна врятувала багатьох пухнастиків і продовжує це робити. Сьогодні під її опікою перебувають до 20 котів. Декількох тварин вона тримає вдома, а ще деяких підгодовує за межами оселі, постійно навідуючись до них.
Тепер уже не вона, а їй, Зої Василівні, приносять пенсію, а точніше по неї доводиться самій ходити у банк. Та жінка не нарікає, а навпаки каже, що це зручно, бо сам вирішуєш, коли можеш забрати нараховані кошти, а дорогою до банку ще й зробиш кілька інших нагальних справ. А насправді пенсію Зої Василівни одержує не вона сама, а її… коти. Бо жінка придбає на ці незахмарні гроші своїм підопічним спеціальні корми, купує рибку, готує супи та інші харчі. Куди б вона не їхала, в кишені завжди тримає щось поживне для безпритульних котів, яких може зустріти дорогою. З лікуванням (та й часто із харчуванням) чотирилапих жінці часто безкоштовно допомагає місцева небайдужа клініка “Ветлік”. А через чималу котячу братію пенсіонерка собі навіть де в чому відмовляє. Каже, передплатила лиш одну місцеву газету, та й досить.
Зовсім нова буденність…
Розмірковуючи про колишню роботу, Зоя Василівна з сумом зауважує, що листонош у її рідній громаді все менше. Раніше, каже, люди величезну кількість журналів передплачували, і для дорослих, і для дітей, а ще по декілька різновидів газет. У сумку листоноші все це не вміщалося. То на її “марафонському” шляху поштова машина змушена була робити по кілька підвозок. Кіпи преси клали у спеціальні ящики, які стояли в різних місцях на маршруті. А скільки періодики поштарі приносили у одні лише бібліотеки! А сьогодні — інтернет, банкомати… Зовсім нова буденність…