“Ой, чоботи, чоботи, ви мої…”

У 18 столітті Решетилівка здобула собі слави важливого економічно-торгівельного центру. Чого варті лише згадки в історичних документах про місцеві ярмарки у цьому сотенному козацькому містечку, якому пощастило розташуватися на перетині важливих торгово-економічних напрямків, що артеріями шляхів пов’язували Слобожанщину й Південь України із Білоруссю, а далі з російською імперією.

Тож на щедрих ярмарках, які проходили по кілька разів на рік, народ продавав і купляв худобу, збіжжя, овочі та фрукти, посуд і інші численні продукти харчування і речі домашнього вжитку. І як говорять літописці і ті, хто добре знає Решетилівський край та його історію, наповнення ярмаркових рядів широким різноманіттям товарів відбувалося насамперед через те, що у цім краю серед роботящого люду активно розвивалися різні промисли.

Певно, обізнані читачі, перш за все, згадають про й донині славні місцеві вишивку і килимарство, які тепер сягнули нових віх розвитку. Хтось натякне й на колись славнозвісні решетилівські смушки, які втрачено, на жаль, назавжди!.. Та чи згадає хто чоботарів? Детальніше про розвиток цього ремесла на Полтавщині у нашому матеріалі на сайті poltava.one.

 Слово — літописцям

Як говориться у сучасній книзі історико-краєзнавчих нарисів “Решетилівщина — мій рідний край” (2018), добре були відомі в Україні на ті часи й решетилівські чоботи. А далі красномовна цитата: “Ті чоботи були не просто завжденним обуванням, а мистецьким дивом майстрів, гордістю, що не погасла, переходячи з роду в рід. І не один красень-вусач, не один запорожець-козак стоптав пару справжніх чобіт, бо вони, краяни мої, решетилівці, шили навіть аж на Січ”.

Джерела історії Полтавського краю засвідчують, що й загалом на тодішній Полтавщині були доволі добре організовані чоботарі (або шевці). Наприклад, у Гадячі в 1730-х роках діяли декілька шевських профспілок. У 17-19 столітті чоботарство активно розвивалося також у Полтаві, а ще в Чернігові, Новгород-Сіверському, Стародубі, Ніжині. А серед найголовніших осередків шевського домашнього промислу саме на Наддніпрянщині значилися Решетилівка, Охтирка, Березна, Сміле, Ічня, Котельва, Семенівка… 

На фото: інструменти чоботаря.

У 1903 році знаменитий географ П.Семенов Тянь-Шанський з цього приводу стосовно Решетилівки зазначав: “Містечко набуло ролі видатного центру: значна частина населення брала діяльну участь в цьому русі або збуті місцевих виробів, пропонувала свої робочі руки. Чумаки й торговці тут зазвичай зупинялись. З іншого боку, будучи  єдиним крупним і природним центром серед маси хуторів, що тяготіли до нього. Решетилівка приваблювала до себе торговців і тим підтримувала промисли місцевого населення”. За словами географа, в Решетилівці на ту пору почергово відбувалися 6 ярмарок (1 серпня, а ще Троїцька, Покровська, Благовіщенська, Введенська й на Масляну).

І він додавав, що завдяки такій кількості ярмарків, населення має можливість на місці спродувати свої вироби. А важливим промислом тутешнього люду було назване чоботарське ремесло, бо із 630 наявних господарств, більше 280 займалися чоботарством. 

А ось цитата з  «Топографічного опису Малоросійської губернії 1798-1800 років»: “В містечку Решетилівка торги бувають по недільним дням; а ярмарків на рік 4, перша на весь Великий піст, друга на Трійцю, третя — 1 серпня, четверта 25 листопада, на які з’їжджаються купці із міст Полтави і Хорола з  дрібними товарами, та з інших міст для купівлі худоби і вовни, а інколи буває купецтво із російських міст і продовжується продаж на одну неділю».

У вищезгаданій книзі історико-краєзнавчих нарисів також наведено дані дослідження  промислів Полтавського повіту (у його складі з середини ХІХ століття довелося перебувати й Решетилівській волості), яке провело повітове земство 1898 року: “Решетилівські чоботарі давно і добре вивчили своїх споживачів, знають свої ринки і кожному прагнуть дати саме те, що йому потрібно. Решетилівський чобіт не однаковий у Хорольському, Кобеляцькому повітах: місцеві потреби, смаки і звички змінюють, форму і ціну виробів, решетилівський чобіт уміє пристосуватись до свого споживача, відповідно до його побажань і по місцю і по часу”.

До середини 19 століття чоботарство було виключно ручним. Згодом — напівмеханізованим, уже на підприємствах. Як говорять архіви, до 1917 року шевське ремесло постачало 90% продукції взуття, і лише 10% виробляли фабричним способом. І вже в 1920-их роках розвинулася фабричне продукування взуття. 

Цікаво що з розвитком ремесла чоботарі примінилися використовувати у своїй непростій роботі десятки зручних і не дуже, але необхідних їм інструментів. Зокрема для розкроювання шкіри, вигладжування і полірування підошов, підборів, забивання  і виймання цвяхів, шпильок, для пришивання деталей, попередньої розмітки, для проколів дірок, розгладжування латок, для підтримки форми взуття в процесі виготовлення, скріплення деталей та багато іншого. 

В народі чоботарів також називали шевцями. Навіть сучасні українські тлумачні словники зазначають, що “швець” — це майстер, що шиє і лагодить взуття. А в народному фольклорі, часто говорилося, що сам хороший швець найчастіше босий (бо, певно, так роботою для людей зайнятий, що й про себе подбати часу не має). Про поганих майстрів приказували: “Що б то був за швець, коли б усім на один копил чоботи шив?”. А про особливо бідових казали: “І швець, і жнець, і на дуді грець!”.

Чоботарське ремесло кануло в лету…

Минули століття і славне чоботарське ремесло, тісно повязане і переплетене зі швацтвом, кануло в лету, разом із його умільцями-носіями. По собі воно залишило хіба що добру пам’ять і кілька різновидів місцевих прізвищ на сучасній Решетилівщині. Наприклад, Швець, Шевчук, Шевченко, Чоботарьов. Є, до слова, у Решетилівській громаді і село Шевченкове. 

Сьогодні виготовлення взуття шевцями або чоботарями вручну  — велика рідкість. Його напористо витісняє індустріальне виробництво з допомогою верстатів і новітніх операційних ліній. 

Але виробники, вітчизняні і зарубіжні, особливо маловідомі, нерідко безвідповідально ставляться до виготовлення взуттєвої продукції, бажаючи видавати “на гора” не максимальну якість, а максимальну кількість. І загалом ситуації на цьому ринку не сприяє безгрошів’я у населення. І через бажання зекономити розчарованим господарям неякісної покупки незабаром доводиться платити двічі…

В останні роки найбільшою “масовою” потребою у чоботях із застосуванням ручної роботи на Решетилівщині могли відзначатися хіба… місцеві учасники кількох тутешніх танцювальних колективів. Хлопці і дівчата для виконання народних танців потребували якісних і досить недешевих чобіт. Але коронавірус, а потім і широкомасштабна війна в Україні поставили танцювальні заняття і виступи на тривалу паузу. Сьогодні чоботарі Решетилівки здебільшого взуття ремонтують, згідно сезонних замовлень. І зазначають, що при нинішньому широкому виборі моделей, різновидів, якості, люди й досі не навчилися правильно дбати про про свої черевики. За словами тутешніх майстрів, влітку у них клієнтів зовсім обмаль, а от у холодну пору, особливо на межі сезонів, коли люди дістають із шаф наявні взуттєві запаси, — вистачає! І лише деякі з цих працівників  — мастаки пошити з “нуля” непогану пару. Хоча ці майстри, як справедливо буде зазначити, походженням не з Решетилівського краю.

More from author

Легендарний попередник пілотів-“привидів” ЗСУ

У маленькому селі селі М’якеньківка, що в Решетилівській громаді на Полтавщині, на приміщенні місцевої школи встановлено меморіальну дошку Василю Юхимовичу Бондаренку. Ким була ця...

Листоноші — фахівці “зникаючого виду”?

Були часи, коли листоношу з нетерпінням чекали у кожній оселі, особливо у селі.  Він і пресу принесе, і пенсію, і різні товари, та й...

Як облаштувати спальню в стилі лофт

Стиль лофт досить популярний при облаштуванні сучасного будинку або квартири. У деяких нюансах він має схожі риси з мінімалізмом, гранжем чи бруталізмом. Тим не...
.,.,.,.