“Ще напередодні 24 лютого нам здавалося, що в повітрі над Чугуєвом витає атмосфера передчуття небезпеки. Моїй родині було дуже неспокійно, бо жили неподалік військового містечка… А вже 24-го числа ми з двома дітками мчали подалі від рідного міста під звуки ворожих вибухів, які долинали з місцевого аеродрому. Нас із Харківщини вивіз мій брат Денис і вже наступного дня він пішов добровольцем на війну”, — згадує події кінця лютого цього року переселенка Юлія Одод.
“В голові ще й досі лютий, весни і літа ніби не було”
Переїздити, періодично змінюючи місця проживання, для неї було звичною справою, адже Юлія — донька військового. Її, з двома дітьми й чоловіком, брат привіз у одне з сіл під Харковом до рідні. Тут облаштували сховище у підвалі і сподівалися перечекати найстрашніше, пише poltava.one. Але коли почався інтенсивний наступ ворога на Сумщину, родина відчула, що необхідно їхати далі. З 27 лютого і по сьогодні вони на Полтавщині, у місті Решетилівка — на малій батьківщині чоловіка Юлії Дениса. Але його поруч немає. Щойно Денис залишив Юлію з дітьми у своїх батьків, за кілька днів він повернувся до Харкова, записався у територіальну оборону…
“За спеціальністю я — архітектор. І моя професія у невеликому місті мені “вийшла боком”, бо в центрі зайнятості нічого подібного мені запропонувати не можуть. Я 12 років у даній сфері. Займалася проектуванням промислових і сільськогосподарських будівель, зокрема свинокомплексів, на Харківщині, Хмельниччині. Тому в Решетилівці пробувала підпрацьовувати, де була змога, — говорить далі співрозмовниця. — Але після того, як рідні люди пішли боронити країну, я зрозуміла, що теж можу допомагати їм і таким як вони. Бо просто не могла сидіти, склавши руки. Емоції від пережитого і від бездіяльності у певний момент просто переповнювали”.
Свекруха розповіла Юлії, що у місті діє волонтерський центр. Дівчина-переселенка одразу подалася в супермаркет, купила торбину продуктів і пішла до місцевих волонтерів зі сльозами на очах і з проханням… завантажити її роботою. “Хоч мішки носити, хоч окопи рити, займіть мене чимось, бо я хочу допомагати!”, — просила вона. У центрі трохи здивувалися і обіцяли, що покличуть в разі необхідності. Наступного дня Юлія вже фасувала там продукти і нарізала липучки для пошиву аптечок. Їй стало легше, бо фізична праця відволікала, а поруч була команда однодумців.
Але коли необхідність у волонтерських руках в центрі суттєво зменшилася, Юлія знову засумувала.
“У мене на руках восьмирічний Женя і Аня трирічна. Добре, що батьки чоловіка поруч. Та в голові ще й досі лютий, весни і літа ніби не було. Та я не можу зі своїми думками без діла сидіти. Знову почала думати, як допомогти тим, кому складніше ніж мені. Найперше, де вдалося хоча б якось допомогти: я купувала у Решетилівці ліки і відправляла їх людям, які потребували цих препаратів та не могли їх купити на Харківщині. Скажу, що кошти люди мені повертали, але я відчувала, що хоч чимось можу допомогти, бо мати необхідні медпрепарати для багатьох — це життєво важлива річ”, — розповідає Юлія.
“Написав, що багатьох хлопців, які на фото, вже немає…”
Наступною перемогою для її сумління стало наповнення ліками аптечок для чоловіка та його побратимів (аптечки придбали волонтери). Завдяки донатам небайдужих людей, аптечки вдалося укомплектувати за натівськими стандартами. Юлії хотілося плакати, їй здавалося, що для доброї справи об’єдналися не кілька людей, а цілий світ! На кошти, що лишилися, вона купила необхідні речі для брата і його підрозділу. Так вона раз за разом допомагала рідним людям і їх товаришам речами й продуктами.
“Брат часто надсилав мені звіти про отримане, слова подяки і фото від хлопців. Пам’ятаю, одну з таких фотографій я опублікувала в мережі. Згодом обізвався Денис. Написав, що у них був важкий бій, що багато поранених і втрачених. Написав, що багатьох хлопців, які на фото, вже немає… — говорить Юлія зі сльозами на очах. — Я тиждень не могла прийти в себе. А потім відчула, що треба робити для наших захисників ще більше”.
Вона зайнялася новим для Решетилівки видом волонтерства. Це виготовлення бліндажних свічок. До війни, та й зараз, вона була прихильницею сортування сміття. Читала, що відправляють на переробку, що з відходів може отримати нове життя. І тепер якось згадала про такі свічки.
“Така свічка для фронтових умов — просто знахідка. Вона чудово освітлює та обігріває бліндажі, різні приміщення. А ще з її допомогою можна розігріти чи навіть приготувати їжу. Перші тридцять виробів направила на братів підрозділ. Мої свічки хлопці вже протестували і чудово про них відгукуються, — веде далі волонтерка. — Та й сама я їх випробувала у свекрушиному погребі. Навіть трохи на горіхи отримала (сміється — авт.) , бо приміщення нагріло на відмінно, а там же консервація… Свічка горіла не менше двох з половиною годин і ще б горіла”.
Тепер Юлія налаштована виготовляти свічки й для захисників з інших підрозділів.
За її волонтерством стоїть ціла команда
За словами співрозмовниці, для виробництва бліндажних свічок їй необхідний віск чи парафін. Його вона придбає за власні кошти, або приносять небайдужі. Зокрема й у вигляді недогарків різного роду свічок (між іншим, нещодавно трапилися святкові для ювілейного торта). Якщо кілограм парафіну коштує приблизно 135 гривень, то віск такої ваги обійдеться в 300. До слова, на виготовлення 30 свічок різних розмірів було використано 8 кілограмів парафіну. Для виробництва свічок потрібен і тришаровий картон товщиною 3-4 міліметри, щоб легко гнувся і бажано без принтів, бо коли фарба вигорає, це впливає на запах свічки. А ще для виготовлення свічок потрібні жерстяні бляшанки висотою від 4-х сантиметрів і діаметром сантиметрів 6-10. Усі ці складові волонтерці здебільшого приносять місцеві люди.
“Тільки ви не забудьте сказати, що все волонтерство, у якому я стаю задіяна, обов’язково відбувається з чиєюсь допомогою, стає командною роботою. І виявляється, що ця команда насправді величезна: бо хтось несе матеріали, хтось репостить дописи, хтось вмикає “сарафанне радіо”, хтось донатить…”, — каже Юлія.
І дуже просить подякувати і назвати хоча б вчителів Решетилівської філії І ступеня Ганну Дзерин (вони з чоловіком надали банки, свічки й картон), Валерію Коровіну, Марину Брес і Марину Білаш (теж принесли складові для свічок). Як і Фаїна Корячко, Тетяна Пов’якало, переселенка з Харкова Наталія Сесь, а ще місцеві жителі Оксана і Сергій Сиваші. Чотирнадцятирічний Андрій з мікрорайону Садки, який сам виготовляв свічки, приніс і віддав усе, що для них мав. Марина Кондур, яка чекає поповнення в родині, допомогла парафіном. Наталія та Роман Пуші помагають інформаційно і теж матеріалами, а їхня десятирічна доня Олександра власноруч заливає свічки.
“Усі ці люди і є командою волонтерів. І коли я це усвідомлюю, я вірю, що ми все зможемо: і перемогти, і відбудувати, і зробити нашу країну неймовірно крутою! До війни я бачила довкола більше байдужості і перекладання відповідальності за все на владу. А зараз бачу більше згуртованість і взаємодопомогу. Це тримає на плаву, — підсумовує волонтерка. — А захисникам ось що хочу сказати: як їхатимете мимо Решетилівки, не соромтеся, заїжджайте — провулок Грушевського! Зустрінемо, дамо попоїсти, обігріємо. Бо навіть душу до вас прихилив би за те, що ви робите. Так хочеться зробити те, про що мріють усі тилові волонтери — не просто допомогти, а ще й обійняти кожного захисника!”.
