Микола Козюра — педагог, який пізнав щастя “сродної праці”

Серед когорти педагогів Решетилівщини, які, залишивши цей світ, разом з тим залишили в її історії незабутній слід, особливе місце посідає Микола Степанович Козюра — Почесний громадянин Решетилівки, ветеран Другої Світової війни, ветеран праці та перший на Решетилівщині і один з перших на Полтавщині Почесний ветеран України. Далі на poltava.one.

Він залишився в історії краю як людина світла, порядна, розважлива й оптимістична. А ще як активний  прихильник здорового способу життя і патріотичного виховання молоді. Майже чотири десятиліття Микола Степанович Козюра віддав педагогічній роботі, працюючи у Решетилівській середній школі вчителем фізичного виховання. Із своїм завданням учитель справлявся на відмінно, і тоді, коли взагалі… не мав педагогічного фаху, і згодом — його опанувавши. За успіхи в педагогічній роботі Микола Степанович був відзначений шістьма грамотами міносвіти, медалями, званнями “відмінника народної освіти” і “старшого вчителя” та багатьма іншими відзнаками. М.С.Козюра був членом президії колишньої Решетилівської районної ради ветеранів, тривалий час очолював комітет з патріотичного виховання молоді. Із задоволенням до глибокої старості він відвідував місцеві навчальні заклади, спілкувався з решетилівськими учнями, щоб донести їм правду про жахи війни, щоб зацікавити дітей дотримуватися здорового способу життя, жити на світі за законами совісті та порядності. І такого гостя у школах з радістю чекали.

Бідовий лижник

Сторінки своєї біографії Микола Степанович Козюра нерідко розповідав не лише учням, а й місцевим історикам та журналістам. Зокрема про те, як 1943 року його та ще 29 земляків було відправлено у стрілецький батальйон Горьківської області, де вони пройшли навчальну роботу у вкрай складних умовах. Вже наступного року за власною ініціативою Микола Козюра став курсантом маршового батальйону лижників, який готували до відправки на війну. На випробувальних дистанціях довжиною 5 і 10 кілометрів Микола Козюра показав найкращий результат. Його не змогли перемогти навіть кілька офіцерів, які виявили бажання позмагатися з бідовим лижником. Так Микола потрапив у взвод із 30 лижників, який відпрацьовував нову на ті часи тактику, зокрема оточення ворога лижниками і транспортування на фронті вантажів.

Черговий успіх Микола Козюра продемонстрував під час марш-кидка в Горькому. Тоді серед величезної кількості учасників переміг саме взвод, у складі якого він був. У відповідь за показник переможці отримали відзнаки і… відправку на фронт. А умілий лижник Козюра був призначений наставником для передачі досвіду черговим бійцям. Через півроку, підготувавши останній по плану батальйон, у його складі М.С.Козюра теж вирушив на фронт у штурмову другу гвардійську Таманську дивізію ім. ордена Суворова. Саме ця дивізія 1944 року звільняла Севастополь.  М.С.Козюра брав участь у звільненні й ряду інших міст і зустрів перемогу на узбережжі Балтійського моря (до слова, за відвагу на фронті Микола Степанович отримав численні нагороди).

Вже за лічені дні після перемоги соратників М.С.Козюри відправли на Японську війну. А він опинився серед тих, кого залучили до параду на червоній площі. Близько двох років потому Микола Козюра готував нові взводи лижників-десантників у москві (що було абсолютною новацією для тогочасної армії), займався різними видами спорту, виступав на спортивних змаганнях. Оцінивши прекрасні успіхи спортивного решетилівця, москва не збиралася його відпускати. Пропонували служити надстроково або роботу і навчання за направленням у Рязанському піхотному училищі. Але серце Миколине краяли якісь передчуття. Він написав листа у рідну Решетилівку, щоб порадитися з ріднею. Та, отримавши відповідь, був у розпачі. Мати нарікала, що лишав її одинокою. Бо, як виявилося, з її роду усі восьмеро чоловіків пішли на фронт, а вцілів лише Микола…

І він повернувся додому. Та виявилося, що Микола дізнався лише долю правди про важке життя близьких. У рідних краях панував ще й голод. Не доїдала-бідувала і його ненька. Та Микола знайшов хоч якийсь вихід: мотався у пошуках провізії до Полтави, маючи певні кошти за участь у бойових діях, а ще гвардійські виплати…

Мав у педагогічному арсеналі одну навчальну гранату і м’яч

Педагогічної освіти М.С.Козюра не мав. Але досвід, успіхи на фронті забезпечили йому направлення в Решетилівську середню школу: навчати здоровому способу життя і любові до спорту підростаюче покоління. При зустрічі директор школи почув від Миколи, що ніякого вчителя з нього не вийде. Мовляв, має за плечима лише 7 класів навчання у школі, потім іще один курс Полтавського технікуму механічної обробки дерева (вчився б і далі, якби ж не війна), але ж дерево і діти — то непорівнянне! Та директор вмів умовляти… 

Микола Степанович в інтерв’ю місцевій райгазеті “Решетилівський вісник” свого часу згадував, що приступив до роботи під кінець навчального року. Мав у своєму педагогічному арсеналі одну навчальну гранату і м’яч. Але то лиш він так думав. Бо діти розгледіли в ньому набагато більше цінних речей: їх новий учитель був справжнім, цікавим, завзятим, по максимуму використовував свою фантазію, щоб зацікавити дітей спортом, вигадував нові ігри і часто спирався на свій життєвий, зокрема армійський, досвід. Він вчив дітей і вчився з ними сам.

Але попереду було й офіційне навчання, а саме вступ 17 грудня 1948 р. до інтернатури у Харківський технікум фізичної культури. Цікаво, що на цю дату саме припадав і день народження Миколи Козюри, а ще саме 17-го грудня він колись записався в лижний батальйон, відправився у Горький, вступив у бойові дії. Але тепер все виглядало набагато приємніше і благополучніше. Проте, як загадував М.С.Козюра на схилі літ, за два роки закінчивши навчання і повернувшись у Решетилівку, він усвідомив наскільки ж вона далека від спорту! Мало того, що в школі після війни не було вчителів, які б трудилися за фахом, фізкультурники взагалі вчителями не були, як і досі він сам, — переважно колишні військовослужбовці. Відтоді і на наступні 40 років М.С.Козюра став керівником методоб’єднання вчителів фізкультури. Він казав, що навчав колег і заодно навчався сам разом з ними. “У нас мало хто мав уявлення, що таке баскетбол, ручний м’яч, трохи знали хіба що футбол та легку атлетику”, — зазначав М.С.Козюра. Але згодом все змінилося.

Для учнів був величезним авторитетом

Досягнення талановитого вчителя помітили в районі та області, вшановували за здобутки відзнаками і поважним ставленням. А ще в школі йому доручали найважчі класи, з якими талановитий вчитель завжди знаходив спільну мову і лишався другом для цих дітей на все життя. 20 років його портрет знаходився на Дошці пошани у Полтавському інституті післядипломної освіти. 

Підготованих М.С.Козюрою спортсменів за грізних суперників вважали представники шкіл найбільших міст області і обласного центру. А для своїх вихованців він був величезним авторитетом. Та як і не бути? Протягом трьох років М.С.Козюра був чемпіоном лижного спорту спорттовариства “Колос”, з 1952 по 1954 р. захищав честь України на Всесоюзних змаганнях, був чемпіоном області зі штовхання ядра, мав чимало інших спортивних і професійних досягнень.

Коли М.С.Козюрі було 40 років, керівництво райвідділу освіти ледь вмовило його вступити до Харківського педагогічного інституту.  Він довго сумнівався в своїх силах. І даремно. Бо врешті на вступних екзаменах пробіг стометрівку за 12 секунд, штовхнув ядро на 11 метрів, стрибнув у висоту на півтора метри. Окрім легкої атлетики, абітурієнт  чудово здав плавання і гімнастику. Дуже боявся “нефізкультурних” дисциплін. Але Микола Степанович мав феноменальну пам’ять з дитинства і до останніх років життя. Тому дорогою на іспити запросто вивчив “на зубок” твір, який написала його дружина-вчителька Тетяна Самійлівна. Усі “бар’єри” сорокарічний абітурієнт здолав успішно. І врешті з педагогікою та з фізкультурою пов’язав себе на багато літ…

Яке коріння — таке й насіння

Микола Степанович Козюра відійшов засвіти 8 листопада 2018 року. Решетилівці завжди його поважали і зберегли про цю людину добру пам’ять до сьогоднішнього дня. Як і про його шанованого сина Валерія Миколайовича Козюру — відомого історика-краєзнавця, автора десятків книг з історії рідного краю, численних публікацій, методичних розробок та галузевих ініціатив, талановитого викладача і публіциста, який відгукувався на гострі теми, лауреата мистецької премії ім. І.П. Котляревського та кількох інших премій, ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС. Такого невтомного краєзнавця, який днями і ночами до останніх днів життя буква до букви відшуковував історичні цінності, щоб їх донести нащадкам, було пошукати  в решетилівських краях і за їх межами! На цьому шляху його не могло спинити ні катастрофічно слабке здоров’я, ні інші життєві труднощі. Бог поєднав у цій людині гострий розум, титанічну силу волі й працездатність, людяність, простоту і правдолюбство. 

Дід і батько стали чудовим прикладом для онука-сина Ігоря Валерійовича Козюри. Ігор Козюра — доктор наук державного управління, кандидат історичних наук і професор, лауреат ряду регіональних премій. Ігор Валерійович найтеплішими словами згадує шанованих діда Миколу Степановича й батька Валерія Миколайовича. Так, про Миколу Степановича внук зазначає, що він любив життя, від душі любив свою роботу в школі, яка стала для нього “сродною працею” як писав Г.С.Сковорода. А ще зауважує, що дід Микола був справжнім козарлюгою, затятим пасічником, мисливцем, рибалкою. А також майстром на всі руки, він щирим серцем любив рідний край, його людей, пісні, традиції, трепетно беріг пам’ять свого роду…

More from author

Легендарний попередник пілотів-“привидів” ЗСУ

У маленькому селі селі М’якеньківка, що в Решетилівській громаді на Полтавщині, на приміщенні місцевої школи встановлено меморіальну дошку Василю Юхимовичу Бондаренку. Ким була ця...

Листоноші — фахівці “зникаючого виду”?

Були часи, коли листоношу з нетерпінням чекали у кожній оселі, особливо у селі.  Він і пресу принесе, і пенсію, і різні товари, та й...

Як облаштувати спальню в стилі лофт

Стиль лофт досить популярний при облаштуванні сучасного будинку або квартири. У деяких нюансах він має схожі риси з мінімалізмом, гранжем чи бруталізмом. Тим не...
.,.,.,.