Історичні згадки про козаків належать до ХІІ ст., а з середини XVI козацтво сформувалось як могутня сила в Запорізькій Січі на острові Хортиця, мало ознаки не просто воєнізованого формування, а сильної держави, колоритного побуту, самобутньої культури, родинної педагогіки. У козацькій системі виховання сплелися педагогіки монастирська і народна. Духовний розвиток особистості за козацькою педагогікою мав 4 ступені: сімейне виховання; виховання в січових, братерських та інших козацьких школах; навчання у вітчизняних колегіумах, академіях і в європейських закладах; національно-патріотична підготовка власне на Січі. Далі на poltava.one.
Виховання духовне
Усе козацьке життя було школою духовного виховання, бо віра була для козаків усим. Заради неї вони зрекалися земних благ. На місці нової Січі одразу шукали найкраще місце для храму. Щоденна присутність у церкві була звичаєм. Ці воїни вважали за велику честь постраждати за православ’я і робили це мужньо, гідно, з презирством до катів. Коли з них здирали шкіру, вони мали силу сміятися; коли саджали на кіл — перед смертю просили закурити люльку, а деякі замість шибениці — важчої смерті.
Духовне буття козацтва визначалось кодексом честі: любов до Бога виражалась у боротьбі за православ’я і свободу народу, у збереженні традицій, культури, у братерстві, допомозі знедоленим, пожертвах на храми, у турботі про ближнього, щоб по завершенню життя досягти Царства Небесного.
Релігійне виховання козака починалося з колиски. На восьмий день життя козача хрестили й давали ім’я за святцями. Як у дитини з’являлись зуби, її на коні везли в храм на молебень, щоб дитя росло хоробрим козаком, відданим вірі. Велику роль у духовному розвитку особистості козака мало моральне виховання, засноване на любові до рідної землі. Вчинки людини показують її сутність, тому велику увагу приділяли викриттю пороків, а поняття «гріх» засвоювали змалку.
Виховання фізичне
Цінувалась насамперед духовна краса у сполученні з тілесною. І фізичне виховання було дуже важливе. У 3 роки козачок сам їздив верхи у дворі, а у 5 — скакав селом, граючи з дітьми у війну. З 7 років навчали фехтуванню, стрільбі з лука. Батько вчив сина й володіти шаблею, стріляти в різних положеннях, битися в рукопашну, піднімати їдучи на коні із землі монету, разом вони полювали, обїжджали диких коней. Юнаків привчали спати під відкритим небом, купатись у холодній воді, по-простому харчуватись. Дарували хлопчикам: рушниці, ножі, порох, луки, стріли. У фізичних досягненнях дівчата-козачки іноді навіть перевершували хлопців.
Коли у козака народжувався син, батько сипав у купіль порох — на хоробрість. Син для козака був невимовною радістю, а для матері горем… Ще М.Гоголь писав у творі «Тарас Бульба» як жінка вмовляє батька залишити сина хоч на кілька днів, щоб надивитися на нього, бо може востаннє…
Січова родина
Родиною запорожця вважався його курінь (до 60 осіб). Там висіли ікони, а серед прикрас — лише зброя. Військова старшина обідала й спала у куренях біля простих козаків. Вищим органом влади у Січі була рада (право на участь мали всі козаки). Виконавча влада належала кошовому отаману і центральному органу — Кошеві. Запорозьке військо ділилося на січових (безшлюбних) козаків і тих, хто жив у зимівниках (мали сім’ю, господарство). До козаків міг приєднатися чоловік будь-якої національності, прийнявши православ’я, присягу на вірність, згодившись на спілкування українською мовою, безшлюбність і 7 літ військового навчання.
Новачка на Січі приймали спершу в «молодики». Молодик 7 років учився фехтувати, стріляти, сидіти на коні як реп’яхом, виконувати гопак, який тоді був видом бойового мистецтва. Керували навчанням досвідчені воїни. Наприкінці кожен повинен взяти участь у морському поході як зброєносець. Новачка очікували непрості і напівжартівливі іспити на звання запорожця. Спочатку мав з’їсти переперченого борщу і випити кварту горілки. Тоді пройти по колоді між скелями на березі Дніпра. Серед випробувань і подолання на човні всіх порогів по Дніпру проти течії. Іще молодик, осідлавши необ’їждженого коня задом наперед, без сідла й вуздечки мав проскакати степом і благополучно вернутися. Перевіряли новачка й на кмітливість, товариськість і т.д. Як і ченцям, козакам давали нове ймення (прізвище характеризувало основну рису людини). Козак мав добре знати грамоту, основи астрономії, медицини. Більш талановиті вивчали основи дипломатії, іноземні мови, грали на музичних інструментах. А ще треба було відмінно полювати, рибалити і т. п.
Звичаї та побут
Батьки для козаків з дитинства були святинями, а неповага до них — гріхом. Якщо у козака була жінка, то вона вважалася чи не найпершою людиною з сім’ї для захисту, бо її роль полягала у народженні нащадків. Обов’язки чоловіка і жінки були суворо поділені. Братися козакові за жіночу роботу було ганьбою. Бувало, козаки зумисне брали обітницю безшлюбності, щоб сповна жити долею воїна.
Козак з повагою ставився до старших. Молоді козаки завжди допомагали старшим виконувати фізичну роботу. Якщо старий заходив у приміщення, всі вставали, а при зустрічі на вулиці – кланялися. При старших не сиділи, не курили й не говорили без дозволу і не обганяли на вулиці. А говорити лихі слова чи суперечити взагалі було як злочин. У приміщення першими заходили старші. Люди поважного віку одним словом вирішували суперечки молоді.
Козаки вірили, що гість, то посланець Божий. Особливо здалеку й ті, хто потребував прихистку. І не дати його було великим соромом. Прибулого саджали на найкраще місце і кілька днів ні про що не питали. Подорожуючи козацькими землями, козак міг не брати їжі, бо скрізь був бажаним гостем. Козаки зроду не відмовляли в милостині, допомозі, їжу вживали тільки після того, як запропонували ближньому.
Вітаючись до гурту, козаки кланялися, кажучи «Здоровенькі були, козаки!», «Здорово, козаки!». У відповідь звучало «Слава Богу!». Після тривалої розлуки, на прощання і у великі празники вони обіймалися й прикладалися щоками.
Заходячи в будинок чи виходячи з нього, козак обов’язково хрестився, дивлячись на образи, знявши головний убір. Вибачалися й дякували вони з Божим ім’ям на устах. Трапеза починалася і завершувалася молитвою, як і робота в полі.
Кажуть, козак носив лише власний одяг, тримав його в чистоті, бо це могло стати приводом для глузувань. За іншими даними запорожці, не особливо переживали за зовнішній вигляд, одягалися просто, іноді й по-жебрацьки. У XVIII ст. козаки, збагатившись за рахунок походів на турків, придбали видний одяг і красувалися в селах, щоби заохотити молодих козаків.
Кінь – був вірним супутником козака. Перед від’їздом на війну жінка кланялась тварині, щоб повернула козака додому, а потім батькам чоловіка, щоб молилися за нього. Коли козак вертався, дружина теж кланялась коню. Коли ховали козака, якщо його кінь був живий, він йшов першим за труною (навіть попереду рідні покійного). Коня покривали чорною чи червоною підстилкою під сідло, вішали на нього зброю воїна.
Злочини і кара
Покарання на Січі сприяло дисципліні. Найтяжчим вважалося вбивство козаком козака. Вбивцю закопували в землю під труну жертви. Вважалося, що жертва вічно душитиме кривдника. Побиття у п’яному вигляді із застосуванням зброї інколи каралося переламуванням ноги. За більшу провину ламали руку і ногу. За дезертирство, ухилення від обов’язків, пиятику в поході — смертна кара: у морському поході такого козака викидали за борт, а на суші прив’язували до коня і ганяли по степу до смерті. На Запоріжжі існував Гадючий острів, де напризволяще лишали безнадійних п’яниць. Якщо п’яниця помирав, його не хоронили з усіма, а на цвинтарі біля самогубців. Затятим випивакам рідко ставили хрести, їх заміняли осиковим колом.
Не любили козаки й боягузів. Якщо стрічали такого ворога, смерть у нього була важкою.
За крадіжку чи розбій теж смертна кара. Як казав історик Є.Кітовіч: у будь-якій Січі можна було залишити мішечок грошей на вулиці і ніхто їх не візьме. Крадіжки там були унікальною рідкістю.
Борг вважався ярмом гіршим від неволі. Їх старалися повертати якнайшвидше, навіть нематеріальні. Неповернення боргу тягло за собою приковування до лафета гармати. Винного звільняли, якщо хтось віддавав борг чи брав його на поруки. Іноді винного вішали догори ногами та ребром за гак. Так покійник висів, доки кістки не впадуть на землю. Смертної кари за борги й великі розкрадання можна було уникнути, якщо якась дівчина схоче вийти за приреченого заміж. Однак такі факти були поодинокі. Нерідко козаки віддавали перевагу шибениці, мовляв “як мати таку дзюбу, краще на шибениці дати дубу”.
Найпоширенішим було приковування злодіїв до ганебного стовпа і забивання камінням та ціпами за конокрадство, пограбування купців, порушення дисципліни. Іноді засуджені не лише виживали, а й отримували від товаришів гроші за мужність. Карали й за насильство у християнських селищах, самовільне відлучення, зухвалу поведінку з начальством, порочний зв’язок із жінкою. У Січ заборонялось приводити жінок, окрім матерів і сестер (порушника страчували).
Історія практично не знає прикладів козаків-зрадників. Потрапивши у полон, вони, не виказавши таємниць, вмирали як мученики. Бо вірили, що порушивши обіцянку, втратять душу.
Козацькі забави
Козацькі забави сприяли гарту воїна, розвивали мислення й реакцію. Наприклад, змагання «лава-на-лаву», коли два гурти мали витіснити й повалити противника. На користь було й перетягування канату (часто, щоб веселіше, над грязюкою, калюжею). Козаки стрибали в мішках, що покращувало навики верхової їзди, проводили й кулачні бої, викрутаси на конях. Козацькі забави не виключали співи й танці, це тренувало дихання, серцево-судинну систему і опорно-руховий апарат. Полювання й риболовля (зокрема зі списом) теж тренували витримку, спритність, безшумну ходу. Серед небезпечних розваг — знімання шапки з голів товаришів з допомогою кулі пістоля чи самопала.
Волелюбні, сильні духом козаки, готові віддати життя за Батьківщину, були прикладом для наслідування. Збираючись на війну, вони не влаштовували “вистав”, музичних супроводів, а довго молились Богу і заступниці Богородиці.
Полтавщина і козацтво
Полтавщина – славний козацький край. На її просторах діяло 9 козацьких полків – Полтавський, Лубенський, Миргородський, Гадяцький, Зіньківський, Кременчуцький, Переяславський, Кропивенський, Прилуцький. Першим був створений Полтавський полк (заснував Б.Хмельницький 1648 р.). Він проіснував майже 130 років і був ліквідований Катериною II. Найбільш успішними полтавськими полковниками були Мартин Пушкар, Федір Жученко, Іван Іскра, Прокіп та Іван Левенці, Іван Черняк. Останнім понад 30 років очолював полк Андрій Горленко. Полтавщина стала свідком ряду битв за участі козаків: бій під Солоницею (Лубенський р-н), Куруківська битва (Кременчуцький р-н), Полтавська битва та ін. На Миргородщині народився й покоїться гетьман всієї України Данило Апостол, на Новосанжарщині похований кошовий отаман Запорізької Січі Павло Козелецький. На Полтавщині народилися кошовий отаман Запорізької Січі Кость Гордієнко, кошовий отаман Чорноморського козачого війська Антон Головатий, кошовий отаман Задунайського запорізького козацтва Йосип Гладкий. А місто Гадяч було гетьманською столицею і резиденцією гетьмана Івана Брюховецького. У пам’ять про козацьке минуле в регіоні є чимало пам`ятників (Кременчук, Нові Санжари, Миргород, Лохвиця, Великі Сорочинці, Чорнухи).