Щоб випрати одяг, сучасна господиня може натиснути кілька кнопок на пральній машині і відправитися пити каву, погуляти, піти на роботу чи в гості. А от наші предки, щоб випрати одяг та інші домоткані речі, докладали чимало зусиль. Як це було та які приладдя для прання застосовували у ХІХ-ХХ століттях — у нашому матеріалі на poltava.one.
В давнину прали та прасували одяг саме жінки, хоча ця робота була дуже важкою, забирала чимало часу і сил. Недаремно кажуть, що слово “праля” походить від “прато”, що означає “бити”, “тиснути”, “вичавлювати” і має подібні варіанти в багатьох мовах. У Середньовічній Європі прачки працювали з раннього ранку до пізньої ночі у будь яку погоду. Така робота вважалася вкрай важкою. І доказом цьому було те, що у XIX столітті жінкам, заарештованим за проституцію, присуджували виправні роботи у вигляді праці прачкою.
В Україні, і зокрема на Наддніпрянщині, прання легкою роботою теж ніколи не вважалося. Жінки прали найчастіше на подвір’ях та біля водойм, раз на місяць чи близько того. Для цього виділяли спеціальний день, щоб не відволікатися на інші турботи. Адже процес був трудомісткий, а іншої роботи в господарстві завжди було чимало.
Жлукто — пралка ХІХ століття
Сьогодні чи не в кожної господині є сучасна пральна машина. А от у давні часи жінки дуже втішалися, якщо у господарстві мали жлукто (ще одна з поширених назв — зільниця). Це була старовинна висока дерев’яна посудина, свого роду цілісна діжка, видовбана зі стовбура дерева, яка не мала дна. Для виготовлення жлукта часто використовували колоди липи і ясеня. Жлукто стояло в коморі чи в сінях, через які заходили до хати, разом з іншими знаряддями праці (подібну експозицію можна побачити в Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав”, а саме у хаті, яка була збудована у першій половині ХІХ ст. в с. Єрківці Переяславського повіту Полтавської губернії).
Приміром, господиня виносила на подвір’я жлукто, ставила просто на траву або в якусь ємність. Спершу жінка клала в жлукто трохи соломи, тоді шарами одяг, який треба попрати, старанно пересипаючи його золою (тобто білим просіяним попелом). Вкінці знову клала трохи соломи. Потому господиня брала з печі баняк окропу і виливала у жлукто на білизну. На рогачах приносила взятий з печі гарячий камінь та клала зверху для підтримки у жлукті температури. Наповнене жлукто накривали рядном. Звідти валувала пара, а всередині в нім клекотіло та булькало. За пару годин усе стихало. Під жлуктом виднілася калюжа теплої води…
Надзусилля для білосніжного результату
Згодом робота з прання продовжиться. А поки що варто сказати, що золою наші пращури користувалися ще з часів Київської Русі і до ХІХ століття. Та історики кажуть, що вони відбілювали одяг не тільки з допомогою золи, а ще кислим молоком, навіть сечею або просто розіславши його на траві, щоб використати як природний відбілювач поєднання кисню, що надходив з неї, та сонячні промені. Зола ж (насамперед отримана внаслідок спалювання листяних порід дерев), як і сеча є лугом. А луги добре допомагали розчиняти бруд і позбавлятися його.
І цікаві дані щодо жлукта. Згідно видання “Лінгвістична географія Наддніпрянщини” автора В.С.Ващенка, назва “жлукто” була зафіксована у 92 населених пунктах Наддніпрянщини, зокрема й багато де на Полтавщині. У цьому виданні 1968 року йшлося, що жлукта зникли з ужитку без ідентичної заміни через життєві реалії. Адже настав такий етап розвитку матеріальної культури, коли застарів і врешті активно занепав процес зоління. А виварювання білизни рекомендували вже у “сучасних” специфічних посудинах виварках.
Для набирання води з колодязя, як зазначалося у вищезгаданому виданні, на той період використовували майже єдину зручну для цього посудину — металеве відро. Саме назва “відро” витіснила всі попередні — “цебер”, “цебро”, “цеберка”, “бадя”, “бадія”, “корба”, “кобка”, запанувавши в живій народній мові Наддніпрянщини. Проте слово “цеберка” і досі можна почути на Полтавщині.
Тож перемо далі! Позолену білизну жінка клала у відра, влаштувавши їх на коромисло. Його притримувала однією рукою, а в іншу брала прач та несла усе до річки, озера чи іншої водойми. Часто на них обладнували спеціальні кладки-помости, щоб можна було відійти на певну відстань від берега, розміститися над водою і прати.
У водоймі білизну дуже гарно виполіскували. Потому на каменях її добряче вибивали прачем. Прач, праник або ще пральник — це дерев’яний валок для вибивання білизни під час прання. Він мав ручку та робочу поверхню — гладку чи ребристу. Бувало, праники робили у вигляді якоїсь фігури та оздоблювали їх різьбленням. Призначенням праника, який господиня тримала у руці, було сильно вибивати білизну від чого бруд відставав.
Після зоління, полоскання і вибивання праником одяг ставав білим як крейда. Далі його належало висушити. Випране господиня могла вивісити на тин, на мотузки чи й просто розкласти на траву, щоб сохло під променями. Лишене на сонці полотно ставало ідеально білосніжним днів на 40.
На рублях і прали, і музику грали!
А випране й висушене іще б не завадило попрасувати! Це робили у хаті. “Праскою” у ХІХ – на початку ХХ століття слугував рубель. Це дерев’яна дошка, продовгувата, товста і вузька. Один її кінець робили в формі ручки. На одному з боків витесували “зуби” — поперечні зарубки. Іншу сторону лишали гладкою чи оздоблювали орнаментом як і праник.
Рубель для прасування застосовували лише у парі з качалкою (тією, що для кулінарії). Тобто на качалку щільненько намотували білизну, при цьому гарно розправляючи її руками. А тоді по сформованому скрутку викачували рублем. Таким чином одяг розправлявся. Катали качалкою по рублеві, спираючи їх на жорстку поверхню, при чому натискаючи максимально сильно. Ребриста сторона рубля розминала жорстку після прання тканину і ліквідувала зморшки. Користувалися рублями до появи перших примітивних прасок.
Рублі можна побачити не лише у музеях міст і сіл Полтавщини, а навіть у декого із селян на горищах. Цікаво, що в деяких випадках рубель застосовували як музичний інструмент (по ньому водили ложкою, паличкою чи качалкою для появи звуку у вияві тріскотні). Рублі іноді навіть спеціально для цього й виготовляли. Музичний рубель від побутового відрізнявся тим, що мав внутрішню резонаторну порожнину. А ще рубель не просто прикрашали витіюватими візерунками, а й підносили в дарунок. Наприклад, завидний парубок міг подарувати рубель дівчині на виданні, вирізавши на нім ще й ініціали обраниці.
Ночви та пральна дошка — чергові “новації”
Перші дошки для прання у наших предків з’явилися лише в ХІХ столітті. На широких і пласких дерев’яних пластинах з ребристою поверхнею теж було прати нелегко, наполегливо тручи білизну поперек зарубок. Першу пральну дошку з металевої рифленою вставкою у 1833 році запатентував американець Стівен Руст, але до наших господинь вона потрапила далеко не відразу після цього.
Особливим проривом була поява мила для прання. Хоч до цього з метою отримання мильного ефекту наші предки використовували сік бузини та інші рослини. Мило у ХІХ столітті не було дивиною, але було вартісним придбанням. Коли воно з’явилося в достатку, а не як розкіш, брудні речі почали прати в дерев’яних ночвах. Це були були коритця прямокутної форми, які видовбували за допомогою спеціальних інструментів із суцільного відрізку дерева, їх тому ще називали довбанки. Окрім прання, в ночвах купали немовлят, замішували тісто, просіювали борошно і т.п. А згодом у побуті з’явилися й ночви металеві. Їх у селянських господарствах вистачає й нині.
Пральні забобони
У наших прапрабабусь існувало чимало прикмет, пов’язаних із пранням. Так сорочки не вивішували сушити проти неділі, щоб нечистий хворобу не наслав. На виду вивішували сушити найкращий святковий одяг. Сорочки чіпляли біля сорочок, простирадла біля простирадл, щоб нове водилося. Не золили в неділю, понеділок, середу, п’ятницю й суботу, на свята та вісім тижнів після хрещення і шість після свята Великодня. Якщо господиня намірилася золити в понеділок чи в п’ятницю, то в перший день Великого посту вона випивала три ложки води зі жлукта, щоб біди не мати. Дитячі сорочки й пелюшки не вибивали й не викручували, а просто відтискали з них воду, щоб дитину не крутило. Не прали в річці речі немовлят після заходу сонця і не вивішували проти ночі. Одяг дитини до року не вивертали.